Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Слід зазначити, що позиція польського автора дуже суперечлива, оскільки він писав про ці події вже після конфлікту Лешка і Романа в 1205 р.[312] Ставлення його до волинського князя вкрай негативне, тому він особливу увагу приділяє описові жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів. На жаль, в історіографії, хоча давно визнається тенденцій- ність інформації Кадлубка про Русь, саме під впливом його твору існує уявлення про антагоністично ворожі відносини між новим галицьким князем і боярством краю. В Галичі, вважає Л.М.Гумільов, Роман “настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за потрібне не згадувати ці факти”.[313] Безумовно, у Романа в Галичині було чимало політичних суперників, проте ще з часів його першої спроби сісти в цьому краї у нього і тут серед місцевого боярства було чимало прихильників. Чимало галичан, за повідомленнями літопису, покинуло тоді Галич разом з Романом і знайшли притулок в його володіннях. Саме вони разом з волинянами у подальшому будуть опорою в походах Романа на початку XIII ст., а пізніше, не дивлячись на протидію інших боярських таборів, зорієнтованих на інших політичних лідерів, окажуть підтримку його синам Данилу та Васильку.

В хроніці Вінцентія є важлива інформація про серйозну підтримку Романа у переддень зайняття ним нового столу з боку малопольських вельмож.[314] Приєднанню Галича сприяла і вигідна для Романа ситуація в Угорщині, де після смерті Бели III (1196 р.) розпочалася війна між його синами Емеріком і Андрієм.[315] Пізніше Роман укладе тісний союз з останнім, що відкрило для обох союзників можливість у доволі сприятливих умовах вирішувати власні домашні справи. Зокрема, це дозволило Андрієві в 1205 р. стати угорським королем.[316]

В польській літературі, виходячи з свідоцтв Вінцентія, часто зустрічається погляд про залежність Галичини від Кракова, Романа від Лешка після 1199 р.[317] Проте таке твердження далеке від історичних реалій, оскільки на той час Галицько-Волинська держава була значно сильнішою Малопольського князівства, володар якого, за спостереженнями Г.Лябуди, вже в другій половині 1199 р. втратив Краків і перейшов на князювання в Сандомір. Верховним князем Польщі (принцепсом) та краківським князем став дядько Романа по матері Мешко III.[318] Останній прокнязював в Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, розвивалися нормальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа в Подніпров'ї в перші роки XIII ст.

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді про вокняжіння Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові далеко не всіма польськими магнатами сприймалося прихильно. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Роману не дуже легко, оскільки багато бояр чинили цьому рішучий опір. Зазначимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу малопольського та волинського князів на Галич. Очевидно, що Лешко надав Роману якійсь загін, що не могло вплинути на подальшу систему взаємин між князями.[319]

Згідно свідоцтва Вінцентія, після захоплення Галича Роман жорстоко розправився з галицькими боярами.[320] Як справедливо пише Н.І.Щавелева, цій інформації є всі підстави довіряти, тим більше, що вона знайшла підтвердження в більш пізніх повідомленнях Галицько-Волинського літопису.[321] Російська дослідниця звертає увагу на те, що прислів’я “Княже! Не погубивши бджіл, меду не їсти”, яку польський хроніст приписує Романові, пізніше, згідно літописному повідомленню, повторив сотський Микула в розмові з сином князя Романом.[322] “Залишається лише гадати, яким чином це прислів’я опинилося в Хроніці Кадлубка?”, – пише з цього приводу Н.І.Щавелева.[323]

Але, на нашу думку, тут немає підстав робити якусь проблему. Широко вживане Романом прислів’я було добре відоме не тільки сучасникам галицького князя – представникам польської знаті, а й його спадкоємцям та нащадкам. Поява в розповіді цього сюжету є доказом ймовірності та реальності згаданого сюжету польської хроніки, а саме напружених відносин Романа з бунтівними боярами Галичини. Але, визнаючи це, треба пам’ятати, що далеко не всі галицькі магнати були ворогами Романа Мстиславича, як це можна уявити на підставі данних Вінцентія.

Значно більш реалістичною є остання фраза польського хроніста про Романа: “Aliorum ergo adversitate, immo sua prosperitate brevi crevit in immensum, ut omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[324] Зазначимо, що цей запис в хроніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста. Завоювання Галича було дуже важливою віхою в житті та діяльності Романа, але, здійснивши свою давню мрію, князь Роман Мстиславич не збирався зупинятися на досягнутому.