Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
В свою чергу союзники Романа вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями “степу”. Тема боротьби з половцями мала особливе значення для Романа Мстиславича. І особливо гостро вона перед ним постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.
В літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає аргументів.[337] Але на нашу думку, все це зовсім не суперечить тому, що вказаний регіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією.[338]
З кінця XII століття в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. Одночасно необхідно відзначити, що раніше тут, починаючи з середини XII століття, відбувався дуже важливий колонізаційний процес, епіцентром якого була Галичина. Внаслідок цього в середній течії Дністра виникає підконтрольна Галичу територія так званого Пониззя. Значна частина галицького населення переселялася і південніше. За етнічним складом населення тут було як поліконфесійним, так і поліетнічним.[339] Зазначимо, що серед цього населення було багато не тільки селян та мешканців міст, а і представників заможних прошарків населення, у тому числі і бояр.
Причиною переселення останніх, крім певних економічних інтересів, слід вважати наслідки постійних війн безпосередньо у самій Галичині. І.О.Князькій, який спеціально дослідив це питання, звертає увагу на те, що ці, відомі з літописного оповідання під 1223 роком, “галицькі вигонці” мали потужну воєнну організацію. Дослідник припускає, що бояри, спираючись на свої дружини, створювали тут і свої боярські уділи. Отже, підвищена активність кочовиків викликала занепокоєння галичан, несла загрозу пов’язаному з ними слов’янському населенню Придністров’я. Проте ситуація в цьому краї серйозно зачіпала інтереси і всіх інших південноруських володарів, у зв’язку з чим невипадково, що в 1197 р. волинський князь Роман Мстиславичем, який ще не був галицьким володарем, здійснив переможний похід на кочовиків.[340]
У зв’язку з розглядом тут степової політики Романа, необхідно зупинитися на деяких аспектах взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками в X – XIII ст. Перш за все необхідно відзначити, що в історичній літературі традиційно вважається, що між слов’янами-землеробами та тюрками-кочівниками існував доволі чіткий розподіл територій: ліси контролювали перші, а степами володіли другі.
Дослідники визнають, що степовики лише під час війн періодично появлялися в лісових територіях слов’ян, проте заходили відносно неглибоко і не на дуже тривалий термін. Така ж картина спостерігалася і в протилежному напрямку, а саме в степовій політиці східних слов’ян. Навіть, в часи успішних походів на південь руських дружин, останні не затримувалися на тривалий час тут, а самі перемоги над кочівниками практично не призводили до розширення територій землеробів в степах. Зазначимо, що такі уявлення потребують уточнення. Відомо, що в навіть самі несприятливі часи слов’янське населення не покидало степ, а певні групи кочівників час від часу відривалися від своїх родинних земель, переходили на постійне проживання на Русь.[341]
Розглядаючи тему взаємин Русі з кочівниками в історичній ретроспекції, необхідно зазначити, що печеніги в порівнянні з половцями були більш зорієнтованими на контроль правобережжя Дніпра, що було пов’язано без сумніву з тиском на них торків, які вже на початку XI ст. фактично зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст. під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні на Правобережжі фактично контролювали всю лісостепну смугу від Дніпра до Карпат.
Зазначимо, що польські автори Е.Кухарський та М.Левицький, а згодом С.Кучинський взагалі вважали, що до початку XI ст. правобережжям Дніпра повністю володіли печеніги, а впливів східних слов’ян тут не було. Перші двоє авторів навіть твердять, що у печенігів тут виникла могутня держава.[342] Визнаючи перебільшення зазначеними авторами печенізького фактору, необхідно підкреслити, що і недооцінювати його теж не можна. Печеніги дійсно мали серйозні позиції у другій половині XI ст. в усій долинній частині краю, а про їх розповсюдження свідчить поширеність тюркської (у тому числі і печенізької) топоніміки на території Малої Польщі.
Ослаблення печенігів, а також торків під натиском половців не змінили докорінно ситуацію не тільки на Лівобережжі, а й на Правобережжі в другій половині XI ст. Наприкінці цього століття половецькі орди не тільки загрожували Київщині, а й здійснювали численні походи на Польщу та Угорщину.[343] Лише після переможних походів Русі на початку XII ст. проти степовиків ситуація в прикарпатському регіоні змінилася. Це дало, як вище зазначалося, можливість Володимирку Володаревичу об’єднати підкарпатські князівства в одне єдине володіння. В подальшому галицькі князі поступово розширювали свій вплив на схід вздовж Дністра, але половецький фактор продовжував час від часу відігравати на Правобережжі Дніпра серйозну роль.
На жаль, стан джерел не дозволяє вималювати у повному вигляді картину взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками, але деякі факти, які ми знаємо, вельми красномовні. Зокрема, ми вже згадували, що під 1157 р. германський імператор Фрідріх I Барбароса згадує “партів” (половців) серед народів, які допомагали полякам у боротьбі проти нього.[344] Під 1182 р. польський хроніст Вінцентій пише про половців, які поряд з іншими союзниками белзького князя Всеволода воювали з польським військом, що взяло в облогу Берестя.[345] Пізніше під 1199 р. Кадлубек пише про наміри Лешка використати Романа не тільки для підкорення Кракову Русі, а й земель “партів” (половців). Зазначимо, що ця звістка є побіжним аргументом на користь можливих активних дій Романа проти кочівників вже у першій половині 80-х років XII ст.
Про похід Романа Мстиславича проти половців взимку 1201–1202 р. Суздальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістовно: “Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Половечьскые и приведе полона много и душь хрстьянскых множство от полони от них”.[346] “Вежами” в давньоруських літописах називалися місця стійбищ кочівників,[347] в даному випадку місця їх постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків. В той час половецькі орди вже чітко розділилися на два угруповання: донських і дніпровських половців.
Протягом XII ст. об’єктом походів руських князів частіше всього були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі XII – XIII ст. після смерті хана Кончака боротьба з ними вже припинилася. Є всі підстави гадати, що Роман в 1201–1202 рр. завдав удару по дніпровським “вежам”, які знаходилися в низинах Дніпра, в так званому Лукомор’ї.[348] Похід Романа об’єктивно був дуже важливим для нормалізації ситуації на південному кордоні, створювалися умови для припинення руйнівних нападів кочівників. Проте нові князівські усобиці невдовзі поставили хрест на результатах виправи Романа.
337
Котляр М.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX–XIII вв. – К., 1985. – С. 98–117.
338
Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. – Киев, 1987. – С. 107; про сильні впливи Русі в Нижньому Подунав’є див: Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С. 162–174.
339
Шушарин В.П. Этническая история Восточного Прикарпатья в IX– XII вв. // Становление раннефеодальных славянских государств. – Киев, 1972. – С. 169–171;
Його ж. Свидетельства письменных памятников Королевстава Венгрии об этническом составе населения Воосточного Прикарпатья первой половины XIII века // История СССР. – 1978. – № 2. – С. 38–53;
Князький О.И. Половцы в Нижнем Подунавье // Вопросы истории. – 2000. – № 3. – С. 121–129.
340
Князький И. О. Славяне, волохи и кочевники Днестровско-Карпатских земель с середины XII до нашествия монголо-татар. Автореферат канд. диссертации. – Москва, 1990. – С. 8, 13–14.
Див. також: Головко О.Б. З історії політичного розвитку Галицької Русі в XII – першій половині XIII ст. // Тези доповідей VI Подільської історико-краєзнавчої конференції (Секція археології). – Кам’янець-Подільський, 1985. – С. 79;
Його ж. Слов’янське населення причорноморських степів XII – першої половини XIII ст. // Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. – Київ, 1993. – Вип. 1. – С. 40–46.
Хронологія антиполовецьких походів Романа Мстиславича докладно досліджена М.Ф.Котлярем. Див.: Котляр М.Ф. Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р.? //Український історичний журнал. – 1965. – № 1. – С. 119–120.
341
Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі і проблеми витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991. – № 11. – С. 32–38.
342
Kucharski E., Lewicki M. Rzesza pieczyńska a stosunki polsko-ruskie w X a XII wieku // Księga referatów II Międzynarodowego Zjazdu Slawistów. Sekcja III–IV. – Warszawa, 1934. – S. 44–45;
Kuczyński S.M. Studia z dziejów Europy Wschodniej X–XVII w. – Warszawa, 1964. – S. 42–45; пор.
Dąbrowski K., Nadgrodzka-Majchrzyk T., Trzyarski E. Hunowie europejscy, protobułgarzy, chazarowie, pieczyngowie. – Warszawa, 1975. – S. 615–616;
Parczewski M. Początki kształtowania się polsko-ruskiej rubieźy etnicznej w Karpatach. – Kraków, 1991. – S. 42–43;
Ісаєвич Я. Д. До питання про західний кордон Київської Русі // Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1966. – С. 81–104, де заперечується можливість якогось реального впливу кочівників в районі Карпат та Перемишлю.
343
Galli Chronicon. – L. II, 19 (хроніку Галла Аноніма цитуємо за виданням: Chronica Polonorum // Monumenta Germaniae Historica, Scriptores (далі – MGH SS). – T. 9. – Hannoverae, 1851. – P. 418–478);
Повесть временных лет. – Ч. 1. – Москва, Ленинград, 1950.– С. 141;
Летописец Переяславля-Суздальского. – М., 1851. – С. 51;
Chronici Hungarici compositio saeculi XIV // Scriptores rerum Hungaricarum. – Vol. 1. – Budapestini, 1937.– P. 424–425;
Chronicon Monacense // Ibid. – Vol. 2. – Budapestini, 1938. – p. 80.
344
Лист Фрідріха I “Барбароси” до Вібальда наводимо за вид.: Monumenta Poloniae Historica (далі – MPH). – T. 2. – Lwów, 1872.– P. 22.
345
Vincentii Chronicon. – L. IV, 19, 24 (хроніку Вінцентія Кадлубка наводимо за виданням: Magistri Vincentii Chronicon Polonorum // MPH. – T. 2. – P. 193–449).
346
ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 418.
347
Новосельцев А.П. Термин “вежа” в древнерусских источниках // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – Москва, 1989. – С. 17–18.
348
Про локалізацію половецьких стойбищ див.: Плетнева С.А. Донские половцы // “Слово о полку Игореве” и его время. – Москва, 1985. – С. 278–279;
Її ж. Половцы. – Москва, 1990. – С. 150.