Улюблена пісня космополіта

Я проспівав цей приспів ще кілька разів, і настало в моїй душі велике полегшення. Власне, інших слів і не треба!

Не сходячи з місця, я кинув кусень слонятини за ґрати вольєра. На моє здивування, вовки не кинулись на їжу. Один із них неквапно підійшов, понюхав і повернувся на старе місце.

Я наблизився до ґратів і зазирнув усередину вольєра. Вовки напружено дивились на мене.

— Хай завжди буду я! — прошепотів я до них і, розвернувшись, попрямував до виходу із «зоосаду».

За п’ять до третьої я спинився біля кафе і, почекавши, зайшов. На мій подив, там нікого не було. Я сів за улюблений столик, сів досить шумно, так, щоб мене почули.

Та пройшла хвилина, друга, а до мене все ще ніхто не поспішав. І тоді я замуркав слова майбутнього гімну, роздумуючи про те, чи сподобається він хлопцям.

А хвилинна стрілка вже пробігла тригодинну позначку і заспішила на наступне коло.

Схвильовано позирав я на вхідні двері; чи не трапилося чогось із хлопцями?! Хоча важко було уявити собі, що тут щось може трапитися. Так було тихо й сонячно на вулиці, так було прохолодно і затишно в кафе. Що могло трапитися в цьому райському місці?!

— Кави?! — прощебетав знайомий голос за моєю спиною.

— Звісно! — вигукнув я й обернувся, радісно всміхаючись.

— Хвильку! — сказала «балерина».

Я вирішив зачекати, поки вона повернеться, а потім попросити її послухати слова гімну.

За скляною стінкою кафе з’явився маленький рудий песик. Він підбіг до чавунного ліхтарного стовпа, понюхав його основу, потім продріботів до відчинених вхідних дверей — я навіть побачив в отворі його мокрий ніс, — постояв так хвилинку, теж, мабуть, принюхуючись, і раптом різко вистрибнув на вулицю, покрутив мордою в усі боки, немов когось шукав, і побіг далі. Я задумався: десь я бачив цього песика раніше.

А «балерина» принесла горнятко кави і, поставивши її переді мною, пішла. За скляною стінкою нарешті з’явилися хлопці. Зайшовши у кафе, вони попрямували до мене. Для того, щоб усім розміститися за одним столиком, принесли ще стільці. Стало тісненько, зате я відразу відчув згуртованість і рішучість усіх присутніх.

— Не будемо гаяти часу! — суворо промовив Айвен і обвів усіх проникливим поглядом. — Почнемо з герба!

Хлопець, той самий угорець, котрий повідомив Вацлава про нинішню зустріч, виклав на стіл маленьку папочку, розв’язав тасьми і простягнув Айвену кілька аркушиків з різними варіантами майбутнього символу держави.

Айвен розклав їх перед собою і, примружившись, роздивлявся.

Балерина розставляла каву.

Усі мовчки косилися на ескізи.

Я сидів навпроти нашого ватажка й тому терпляче чекав, коли Айвен надивиться і пустить малюнки по колу, щоб усі змогли визначити своє ставлення.

Нарешті всі чотири варіанти герба «поповзли» по краю столу в мій бік.

Хлопець-угорець напружено стежив за виразами облич присутніх, а я ніяк не міг відірвати свого, ніби розбитого паралічем, погляду від його «державної творчості». Було б непростимо з мого боку не описати хоча б коротко ці чотири варіанти. Отже: