Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Професор був вражений.
— Отже, ти гадаєш, ніби зможеш керувати кліткою?
Квінт подався вперед, потяг один важіль на себе, а другий відвів од себе. У відповідь клітка повернулася спочатку в один бік, потім у другий. Квінт схвально кивнув головою.
— Гирі наладнані на славу, — заявив він. — Що, рушаємо?
— Негайно ж, — відповів Лініус Паллітакс. — Поки не надто похолодало. — Він поплескав себе по кишені. — Настав час перевірити, наскільки правильно я переклав сувій, що ти приніс. Іноді письмо Старого лісу вельми каверзне. Сподіваюся, помилок не надто рясно… — Він замовк, і на його обличчі з’явився вираз безмежної втоми. — Може, Небо змилосердиться, і переклад виявиться вправний. Ну-бо, Квінте. Спускаймося!
Щойно корба закрутилася і клітка, брязкаючи ланцюгами, пішла вниз, із тіні виступила незграбна постать велетня, чиє обличчя з одного боку перетинав глибокий шрам. То був Пийпузо, плескатоголовий гоблін, сторож: щойно Найвищий Академік та його юний учень прибули на пристань, він не спускав із них свого цікавого ока.
Ледве нижньонебова клітка зникла з поля зору, Пийпузо добув із бічної кишені звій грубого шпагату. То була його мотузка-незабувайка. Гоблін прокрутив у своїй голові все, що бачив і чув. Лініус Паллітакс. Учень. Він відзначив час, місце, погоду… і щоразу, як карбував у пам’яті якусь подробицю, зав’язував на мотузці-незабувайці вузлика. Пізніше ці вузлики допоможуть йому пригадати все, свідком чого він став. Роздобуті відомості він продасть тому, хто більше заплатить.
Спочатку, коли вільний ланцюг був ще куций, клітка «брикалася». Та мірою того, як вона спускалася і ланцюг над їхніми головами дедалі розмотувався, давав про себе знати летючий камінь, і з’явилася спромога її приборкати. Орудуючи занімілими пальцями, Квінт завиграшки виконував Лініусові накази «опуститися нижче», взяти «ще більше праворуч» чи «ближче до скелі».
— Браво, Квінте! — вигукнув Академік. — Хлопче, Небо свідок, що виконання цього простенького маневру забрало б у мене щонайменше чверть години.
— Просто треба наламати руку, — скромно відрік Квінт. — Тоді — жодних клопотів, як каже мій батько, раз плюнути! — Він повернувся до професора. — Я не думаю, що він якось нагадував про себе, відколи залишив мене у Санктафраксі, чи, може, я помиляюсь?
— Твій батько? — неуважно перепитав Лініус Паллітакс, дивлячись, як клітка крутиться перед печеристою поверхнею плавучої скелі, яка бовваніла в мороці перед ними. — Ні. Ні, він мовчить. Та я й не чекаю…
Раптом він різко подався вперед і рвонув гальмівний важіль. Нижньонебова клітка спинилась, різко смикнувшись, і загрозливо перекособочилась. Квінт прикипів руками до пруття.
— Навіщо ви це робите? — заволав хлопець, на мить забувши, хто перед ним. Його руки гарячково забігали по важелях — підняли один, опустили другий, аж поки клітка знову вирівнялася і заспокоїлась. — Даруйте, професоре, але ця клітка стара і ненадійна. З нею треба матися на бачності. — Він перевів подих. — Спускатися далі?
Лініус заперечно похитав головою.
— Ні, ми вже прибули на місце, — пояснив професор.
Квінт був спантеличений. Клітка висіла упритул до плавучої скелі.
Цього тижня у Водограйній школі Квінт саме студіював небо — виталище Санктафракса. З науковою метою його було поділено на три ділянки. Нижнім небом називалася ділянка між Санктафраксом і Нижнім містом; його вивчали за допомогою кліток. Верхнє небо височіло над плавучою скелею; його обшири досліджували за допомогою небознавчих веж. А ще було небо навколо самої скелі — і не нижнє, і не верхнє. І хто його дослідник — він не знав.
— Це Проміжне небо, правда? — запитав хлопець.
— Достеменно так, — відповів Лініус. — І Проміжне небо аж надто для нас цікаве, хлопче мій, тільки любесенькі мої колеги про це й не здогадуються. О, я знаю, думати так сьогодні не модно, але тут, у Проміжному небі, повітря струменить просто крізь нашу неосяжну скелю, — погляд у професора був якийсь відсторонений, невидющий. — Тут криються великі таємниці, на які нам ще доведеться шукати відповіді, — зазначив він. — Стародавні землезнавці це розуміли. — Він показав на круглясту пляму праворуч від себе, темнішу, ніж решта дірчастої поверхні. — Чи можна підвести клітку ближче до неї?
— Зараз спробую, — озвався Квінт.