Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Розділ шостий
Нижньонебова клітка
Уже наближалася північ, а Квінта, хоч і стомленого, ніяк не брав сон. Уставши з ліжка, він міряв кроками кімнату, голова йшла обертом від усе нових і нових запитань, що не діставали відповіді.
— Гай-гай, за що мене Маріс так ненавидить? — бурмотів він, наближаючись до дверей. — Чого саме хоче від мене Найвищий Академік? Що там таке важливе — в отому берестяному сувої, який я йому приніс? — Він різко крутнувся на п’ятах і рушив до вікна. — І хто зупинив падіння у Великій бібліотеці, врятувавши мене від певної смерті.
Стільки запитань! Хлопець похитав головою. А колись життя видавалося таким простим!..
За вікном на лик дедалі блідішого місяця набігли хмарки. Хмарки і… Квінт став і прищулився.
— Небесний корабель, — прошепотів хлопець. — О, батьку, навіщо ти покинув мене тут, у Санктафраксі, з його ненависними школами Пліткарства, Чуток та Зради, в оточенні ледацюг-академіків, не кажучи вже про Її високість, усемогутню панночку Маріс? Чому я не з тобою, батьку? Не десь далеко звідси? Хай би в очах моїх відсвічував місяць, а чуб маяв на вітрі…
Квінт зітхнув і вже зачиняв вікно, коли хтось легенько, але рішуче постукав у двері.
— Там не замкнуто, — гукнув він і, озирнувшись, побачив, як повертається клямка. — А, знову ти, — промовив хлопець, здивований такою пізньою появою веретенника.
— Так, це я, — понуро кивнув головою Щип. — Я вже вкладався спати, та досить було мені торкнутися головою колодки, як пролунав дзвоник нашого пана-всевладника. — Приходько форкнув. — Він знову хоче тебе бачити.
— Мене? — здивувався Квінт.
— І то негайно, — вів далі Щип, схвильовано ворушачи вусами. — Якщо не скоріше. І прихопи свою накидку, — додав він.
— Накидку… — повторив Квінт, нишпорячи очима по кімнаті в пошуках одежини. — Ми кудись підемо? — запитав він.
— Звідки мені знати? — відрубав Щип. — Моя справа — переказати тобі вказівки мого пана-всевладника. — Угледівши Квінтову накидку в купі мотлоху біля бюрка, веретенник ухопив її парою довгих блискучих щипал і простяг хлопцеві. — Ось.
— Дякую. — Накинувши одежину собі на плечі, Квінт подався до дверей. Порівнявшись із Щипом, пристав. Низка чорних бубок повільно рухалася внутрішніми рурками та переходами до величезного прозорого веретенникового шлунка. — Пізня вечеря? — поцікавився хлопець.
— Юна панянка спекла їх особисто для мене, — гордовито заявив Щип.
— Дуже ґречно з її боку…
— Духмяні ячні коржі, — пояснив веретенник. — Хоча трішечки й пересмажені, а смаковиті.
Квінт усміхнувся.
— Хоч тобі, як не мені, — муркнув він.
— Авжеж, юна панянка цінує все, що я роблю… — почав Щип. Та Квінт уже пішов. — …у палаці. — Веретенник похитав головою. — Не так, як дехто, — буркнув він.
Лініус Паллітакс, Найвищий Академік Санктафракса, уже міряв кроками сходовий помісток, коли Квінт дістався поверху, де чекав на нього вчитель. Окрім патериці, професор мав при собі незасвіченого лойового ліхтаря.
— А, ось і ти, хлопче! — вигукнув він і, вхопивши Квінта за руку, поволік його коридором. — Ходімо, ходімо мерщій, — підганяв він. — На нас чекає пильна справа.
— Ще одне завдання? — нетерпляче запитав Квінт.
— Так, — відповів Лініус. — Але поки ми тут, краще не вдаватися в подробиці. Я чудово розумію, що проти мене кується таємна змова. І найменше мені хотілося б підкладати до жару вогню, дозволивши собі кілька необережних речень, які тут можуть підслухати.
— Навіть тут? — здивувався Квінт.
— Навіть тут, — похмуро підтвердив Лініус.
Вони мовчки пішли далі коридором, потім сходами донизу, потім через вестибюль. Вийшовши надвір, Лініус і Квінт почали спускатися мармуровими сходами, відтак, пересвідчившись, що в пітьмі ніхто не зачаївся, Лініус повернув ліворуч. Перед ними вдалині височіли блискучі підіймальні вежі Західної пристані.
— Холодно, — заляскав зубами Квінт.
— Хмарогляди обіцяють сніг, — похмуро озвався Лініус. Він наддав ходи. — Ось чому нам слід діяти якнайшвидше.
— Я… я нічого не розумію, — зізнався Квінт, кутаючись у накидку і дрібочучи ногами, щоб не відстати від професора.
— І за кращих часів отими клітками не так просто було орудувати, — пояснив Лініус, — а як надворі дощ зі снігом, то вони взагалі стають небезпечні.