Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Тягнинегідь побіг слідом за учнем, який віддалявся від нього.
— Стій! — закричав він, хапаючи Мастакуна за мантію.
— Відчепися! — гримнув Мастакун, повертаючись і ляскаючи по плечу молодшого підручного, мов по якій кузьці.
— Ти повинен мені їх дати, — наполягав Тягнинегідь. — Повинен… — Він вихопив із кишені гаманця і забряжчав ним у повітрі. — Отут тридцять вісім золотих монет, — оголосив він, — а решту я віддам тобі на тому тижні.
— Решту? — перепитав Мастакун.
— Решту, дванадцять золотих, — кивнув головою Тягнинегідь.
— Скажи «двадцять», і, може, мене це зацікавить, — урвав Мастакун.
У Тягнинегоді одвисла щелепа.
— Двадцять? — здивувався він. — Але ж ти казав… я не можу… це дуже багато…
— Як знаєш, — знизав плечима Мастакун і знову показав спину.
Та цього разу Тягнинегідь не намагався його спинити. Його купецький запал тільки розохочував Мастакуна продати квитки дорожче. Вони обидва знали, що у Школі Мжичкометрії кілька учнів мали куди щедріших батьків. Таким тільки заїкнися про екзаменаційні квитки — і вони заплатять за них подвійну ціну. І їм, гірко подумав Тягнинегідь, таки заїкнуться…
— Хай йому темнолесник! — розпачливо промимрив він і обхопив голову руками. — О, Небо, що почати?
— Наскільки я розумію, в тебе зараз два шляхи, — озвався в нього за спиною чийсь хрипкий утробний голос.
Хлопець обернувся і побачив перед собою довготелесого типа. Незнайомець був закутаний у професорську мантію, яка йому страшенно не пасувала. З глибин бахматого каптура поблискував срібний ніс-маска.
— Ви до мене? — запитав Тягнинегідь.
Академік стрельнув оком в один бік, стрельнув у другий і кивнув головою.
— Еге ж, — прогарчав він. — Так уже сталося, що я почув про твій невеличкий… клопіт, — додав він, — і… тобто… я саме той, хто може тобі допомогти.
— Ви? — підозріливо перепитав Тягнинегідь. У Санктафраксі ніхто нікому нічого не робив задарма. Хлопець озирнув академіка з голови до п’ят, але через причіпного носа так і не дібрав, хто то такий, хоча й було щось знайоме у запаху лою та лісової камфори, що пробивався з-під мантії.
— Тебе цікавить іспит із мжичкометрії, чи не так? — запитав академік.
Тягнинегідь ствердно кивнув головою.
— Останній іспит, — зітхнув хлопець.
— Якраз те, що треба, — кинув академік, поляскуючи себе по боковій кишені.
Тягнинегоді перехопило подих.
— Ви маєте копії екзаменаційних квитків? — запитав він.
— Більше, ніж копії, — відказав професор. — Я маю відповіді.
Тягнинегоді відібрало язика. Відповіді! Якщо він не спромігся купити питання, то на відповіді не стягнеться й поготів! Якби він тільки міг… він звів погляд на академіка.
— С… скільки ви за них просите? — пробелькотав він, схвильовано чекаючи на відповідь.
— Тридцять вісім золотих монет, — відповів учений муж.
— Тридцять вісім? — збуджено перепитав хлопець. — Ну, стільки в мене набереться. Ось…
Академік простяг руку.
— Тридцять вісім золотих монет, — повторив він, щулячи очі, — і одна невеличка послуга.
Коли тіні видовжилися і високо над головами мжичкомірів спалахнули вишикувані рядочком ліхтарі Головного віадука, їхній гурт, що стояв у двадцять четвертому секторі, збився докупи щільніше. Складався він здебільшого з підручних та учнів, які, звичаєм підручних та учнів усього Санктафракса, збиралися побідкатися і поскаржитись на своїх викладачів. Одначе того вечора, через присутність шкільних деканів та помічників професорів, а також усіляких викладачів — молодших і старших — критичні зауваження набували особливої ваги.
— Він так силкується видати себе за справедливця, що геть забув про нас, мжичкомірів, — ремствував один з учнів.
— Так, — енергійно кивнув головою другий. — Здається, він уже не намагається, як перше, доводити, що всі люди рівні. Бачте, навіть отой нікчемний покидьок Дервіллус, ота сльота, і той просувається.
— А відколи він перебрався до отого стародавнього палацу, то став ще гірший!
— Маєш рацію, — підхопив четвертий. — До мене доходили навіть чутки, ніби він збирається збільшити силу та владу Професорів Світлознавства і Темрявознавства. Нашим коштом! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Тимчасом як саме ми, мжичкоміри, мали б стояти вище, а не вони!
Тягнинегідь почув, як натовпом прокотилася хвиля ремства.
Довгий, як тичка, старший викладач із воскованими сивими вусами підніс руку до вуст і так, щоб ніхто не почув, прошепотів своєму опецькуватому сусідові: