Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Повернутися б оце додому і завалитися в ліжко, — хрипко прошепотів хлопець. Одначе професорові настанови були ясні й недвозначні. Квінт мав чекати на його повернення. Відлучатися звідси зась!
Дзиґарі на Ратуші вибили третю.
Сніг уже перестав. У Квінта заклякли руки й ноги. У скронях стугоніло. Добре, хоч горів ліхтар, а то він би обернувся на бурульку. Квінтові думки блукали так далеко, що голова здавалася порожньою. Відчуття було таке, ніби його тіло та розум заніміли, наче в якоїсь запалої у сплячку істоти з найнепривітніших нетрів Темнолісу.
Квінт уже не чув, як дзвін вибив четверту. Не зауважив він і мерехтливого світла в тунелі, не почув дедалі ближчого звуку кроків. І тільки, коли перед ним з’явився професор, зсуваючи ногою з прискалку шапку свіжовипалого снігу, лише тоді хлопець заворушився. Квінт блимнув очима — раз, удруге… Нарешті довге очікування на холоді лишилося позаду.
— Професоре, — озвався хлопець, — я радий вас бачити. Я вже починав непокоїтися, що… — він замовк. Навіть у тьмяному світлі лампи, яка блимала, гаснучи, було видно: щось тут не так. З сірим, як попіл, обличчям і тремтячими руками, Лініус видавався приголомшеним і до краю виснаженим. — Професоре? — тихенько гукнув Квінт.
— Кінець… кінець усьому, — видихнув Лініус Паллітакс. Голос його, як і обличчя, за час його відсутності, здавалося, також постарів.
Квінт відімкнув дверцята і допоміг професорові зайти у клітку. Світло від внутрішнього ліхтаря ковзнуло по його обличчю, і Квінт, йойкнувши з жаху, відсахнувся. Лініусові вуста були міцно зціплені, обличчя спотворене гримасою відчаю, а шкіра восково-бліда, неначе в мерця. Його очі — зазвичай такі жваві — дивилися перед себе тупим невидющим поглядом. Вони нічого не помічали — ані оточення, ані безпорадного виразу Квінтового обличчя.
Хлопець збагнув: професора слід якнайшвидше доправити до Палацу тіней і подати йому допомогу. Щип має знати, що робити. У Вельми знайдеться якесь помічне зілля, не може не знайтися.
А Маріс… Квінт поморщився. Маріс! Що скаже Маріс? Може, ж таки не стане звинувачувати його, Квінта, що батько в такому стані!
Квінт намагався зберегти ясність розуму. Рухатися треба швидко, але обережно. Звісно, не можна просто взяти і крутнути ручку корби: ланцюг може заплутатись, а то й урватися. Ні, перш ніж підніматися вгору, годилося б іще трохи опуститися, щоб звільнити від снігу, якого вже встигло насипатися, колісні блоки. Із крижаним летючим каменем, що поривався вгору, це обіцяло бути непростою справою.
— Тобі це вдасться, — цідив він крізь зуби, розплутуючи вузол причіпної линви. — Тобто нам це вдасться, — виправився він, прив’язуючи професора мотузкою до сидіння — так, про всяк випадок. Лініус Паллітакс не опинався і вперто мовчав. — Отак, — провадив Квінт. — Тепер, якби я тільки міг відв’язати нас і заразом…
Несподівано нижньонебова клітка рвучко гойднулася, пориваючись угору. Професора притисло до крісла. Квінт крутнувся на підборах і одним рухом руки опустив усі передні важелі. Звісно, трохи загрубо для точно відрегульованого механізму, але ефект не забарився! Відхитнувшись від кам’яної поверхні, клітка, замість підійматися, різко пішла вниз. Навколо неї знялася ціла хмара снігу, а вниз посипалися крижані скалки.
Квінта поривало закричати з радощів, але він опанував себе. Треба зосередитись. Відпустивши корбу, він ухопився за блокове колесо та й давай чимборжій його крутити. Клітка пішла вгору. Скеля даленіла. Причал дедалі ближчав…
Коли раніше Квінт знемагав від холоду, то тепер аж упрів. А все ж він спочатку відв’язав професора, потім пришвартував нижньонебову клітку до причалу, і тільки тоді втер піт, який заливав йому очі.
— Ну ж бо, професоре, ходімо, — благав він, виводячи Лініуса з клітки на порівняно тверду поверхню Санктафракса. Він закинув собі за шию безживну руку травмованого професора, щоб той міг на ньому повиснути, і вони вдвох рушили дерев’яним помостом причалу. — Тут недалеко, — шепотів Квінт. — Скоро будемо на місці.
Яка ж приключка мала приключитися у кам’яних щільниках, щоб професор упав у такий жахливий стан?
Та не тільки Квінта цікавила надзвичайна пригода, що спіткала Лініуса Паллітакса, Найвищого Академіка Санктафракса. Щойно дивацька пара, шкандибаючи, поминула пристань, як із тіні знову виринув Пийпузо.
— Найвищий Академік вочевидячки вскочив у халепу, — промимрив він, зав’язуючи вузлика на своїй мотузці-незабувайці. — Блідий. Не при собі. На плечах у свого учня…