Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
— Клітки? — перепитав Квінт. — Ми будемо спускатися в одній з отих нижньонебових кліток? Я думав, ними вже ніхто не користується.
— Я користуюсь, — просто сказав Найвищий Академік і додав: — Гадаю, твій батько, Вітроногий Шакал, навчив тебе азів повітроплавання?
— Еге ж, — відповів Квінт, трохи спантеличений, — певне, що навчив.
— Чудово! — зрадів Лініус. — Бачиш, повітроплавання і керування нижньонебовою кліткою у чомусь схожі між собою. Так, звичайно, сьогодні практиканти з Лицарської Академії вправляються на навчальних кораблях у Нижньому місті, а колись, у давнину, вони осягали основи повітроплавання саме у клітках.
Квінт кивнув головою, але промовчав. Не маючи бажання залишатись у Санктафраксі жодної зайвої хвилини, він не хотів узагалі порушувати тему Лицарської Академії. А Лініус, здавалося, не вважав на його мовчанку.
— Мені подобається нічний Санктафракс, — провадив Академік, — коли немає денної штовханини та метушні. Отих кошиків, які вічно прибувають і відбувають, отого невпинного гуку. — Він повернувся до Квінта. — Я розумію, усвідомлюю, що ми, академіки, залежимо від доброї волі мешканців Нижнього міста, для нас це питання життя і смерті. Але, хлопче мій, які ж вони подеколи галасливі! Лайка, вереск, ґвалт торгівців. Щодня я чекаю, коли виб’є північ і останні з них відбудуть у Нижнє місто до себе додому, а Санктафракс повернеться до свого споконвічного вигляду як місця спокою, тиші та академічної споглядальності…
Зненацька з будинку по ліву руку долинув лютий рев із нотками зчудування, а відтак — оглушливий глумливий сміх. Почувся спів: «Гетьте по норах! Гетьте по норах! Гетьте по норах!»
Квінт запитально поглянув на Лініуса. Професор зітхнув.
— Можливо, у декого з нас наукове мислення на вищому рівні, ніж у решти, — вирік він.
— Що це за одні? — запитав Квінт.
— Бурегляди, — відповів Академік, зводячи догори занепокоєний погляд. — Судячи з гармидеру, одна з їхніх кумедних церемоній висвячення в розпалі. — Він спохмурнів. — Бурегляди подекуди такі самі непрогнозовані, як і погода, що її вони пильнують.
Квінт із професором продовжували свою путь, і шум вечірки згас за їхніми спинами. Знову запала тиша — гнітюча, непроникна. Може, Найвищому Академікові вона й була до душі, але не Квінтові. Хлопцеві вона видавалася лиховісною, неприродною, і, — можливо, через те, що йому важко було повірити, ніби місце, яке так часто поставало перед ним розбурханим людським сонмищем, могло бути таке порожнє, — Квінт аж здригнувся, уявивши собі обличчя в сутіні, які лупали очима з кожного закамарка, з кожної шпарини. Коли він напружував зір, там і близько нікого не було, а все ж хлопець не міг спекатися відчуття, що їх сочать.
Нарешті під ногами загули мостини величезної пристані, і професор рушив до старосвітської на вигляд клітки, яка тихенько порипувала під подмухами леготу. Клітка висіла у повітрі, прикріплена до корби на самісінькім краю причалу. Професор підійшов до неї, відсунув шплінтовий засуві заходився піднімати клітку на брязкучому ланцюгу, аж поки вона порівнялася з помостом. Квінт потяг на себе ґратчасті двері. Ті з рипом розчинилися.
— Після вас, — сказав він.
Хлопець не без бентеги витріщився на висячу клітку. На відміну від підвісних кошиків, які переправляли пасажирів угору і вниз, курсуючи між Санктафраксом і Нижнім містом, то був старовинний пристрій. Через свій веретенистий каркас, взятий у пруття летючий камінь та потьмянілі патрубки і рурки, клітка справляла враження вкрай ненадійної, вкрай непевної…
— Вона безпечніша, ніж видається, — запевнив Квінта Лініус, умощуючись на своєму місці у клітці. Сівши, він засвітив свого ліхтаря та лампу, почеплену на каркасі упорівень з його головою, і обернувся до Квінта. — А все ж, як я вже казав, керування кліткою завжди трохи ризиковане, особливо, коли в повітрі відчувається морозець.
Квінт проковтнув клубок у горлі. У нього над головою із криком немовляти шугонув у небі снігун. Зціпивши зуби і з усієї сили намагаючись зберегти хоробрий вигляд, Квінт ухопився за дверну раму і ступив у клітку. Вона несамовито закрутилася навсібіч. Професор перехилився через хлопцеву голову і замкнув двері.
— Отже, так, — підсумував він. — Оця штуковина, не знаю як її назвати, призначена для того, щоб підіймати-опускати, а оце — важільне хазяйство…
— Важелі гир, — поправив Квінт, по-знавецькому кивнувши головою. — Вони простіші за ті, що біля штурвала «Приборкувача ураганів», але якщо ця штука бодай трохи працює так, як повітряний корабель, то вони мали б регулювати нахил, швидкість і рівновагу.