Темнолесникове прокляття
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Quint Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан
- ISBN: 966-692-568-0
- Переводчик: Анатолій Саган
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темнолесникове прокляття». Краткое содержание книги:
Він зав’язав іще одного вузлика і зиркнув услід Лініусові, який важко злягав на плече молодого учня. Його грубі риси розпливлись у посмішці.
— Розвідати, що то за учень!
Розділ сьомий
Водограйний Дім
Діставшись назад до Палацу тіней, Квінт із професором не застали там ані Маріс, ані Вельми. Тільки Щип, мавши напрочуд гострий слух, прокинувся, щойно вони ступили в коридор і зійшов униз привітати їх.
— О, пане мій, — засюрчав він, коли його очі спинились на Лініусові. Веретенникові вуса заходили ходором. — Вигляд у вас просто жахливий! Ради Неба, що спобігло вас цього разу?
Квінт нахмурився.
— Ти хочеш сказати, що й раніше таке бувало?
— Зроду я ще не бачив, щоб він виглядав так зле, — відповів Щип. — Хоча ні, — він кивнув своєю величезною кутастою головою. — Так, йому вже не раз доводилося по вертатись у жалісному стані після своїх нічних походеньок. — Він прикро крекнув. — Клятущі небесні клітки! — поскаржився він. — В одну з таких ночей він колись себе погубить. Скільки я вмовляв його скористати з нижньонебового пулера, так ні, він і слухати не хоче…
Квінт промовчав. Хай краще Щип думає, ніби професорів стан якось причетний до небесної клітки. Так можна уникнути незручних запитань на кшталт, скажімо, такого: мовляв, як це так, що учень дозволив професорові зашиватися одинцем аж у самісінькі кам’яні щільники, та ще й кілька годин, у морозяну ніч, не вибирався на його пошуки…
Оглянувши професора, що тремтів усім тілом, веретенник співчутливо крекнув.
— Цікаво, — виснував він і знову обернувся до Квінта. — Що ти можеш із цього приводу сказати?
— Нічого, — відповів Квінт, не надто кривлячи душею, — я…
Лініус здригнувся.
— Облиште, — промурмотів він. — У всьому винен я сам…
— О, добре! — повернувся до професора Щип. — А тепер мені лишається принести з підвалу одне з моїх найкращих зіль. Скажімо, з гой-ягід. Або цілющої браги… А відтак покласти його в ліжко. Він як із хреста знятий. — Веретенникові очі обернулися на щілинки. — Та й ти, Квінте, не кращий.
— Маєш рацію, — зізнався Квінт, — я почуваюсь розбитим! — Він потер очі. — Котра там година?
— Скоро п’ята, — відповів Щип.
Квінт застогнав.
— А о шостій до школи, — стомлено зітхнув він.
— Слухай, далі я вже сам опікуватимуся нашим всевладником, — делікатно запропонував йому веретенник. — А ти піди приляж. Зрештою, краще поспати годинку, аніж лупати очима, як сова.
— Свята правда, — мляво погодився Квінт. У ніч своєї мандрівки в нижньонебовій клітці, як і в ніч свого походу до Великої бібліотеки, він спав лише уривками. Хлопець повернувся йти. Та не встиг він ступити кроку, як веретенник шарпнувся вперед і схопив його за плече.
— Ага, ще одне, — остеріг він, — ані слова про це жодній душі за стінами Палацу тіней. Затямив?
Квінт кивнув головою. Він пробув у Санктафраксі досить часу, аби розуміти, як важливо не забувати чиїхось осторог. Чутки, нехай і безпідставні, могли виявитися, і часто виявлялися, небезпечними — ба, навіть фатальними. Як слушно зауважила Вельма: «Один нестриманий язик може зупинити биття багатьох сердець».
— Мої вуста будуть запечатані, — пообіцяв хлопець.
Не роздягаючись, Квінт упав на ліжко і, ледь торкнувшись головою подушки, провалився у глибокий, але тривожний сон. Знов і знов йому снилося, ніби він падає — з вершечка Головного віадука, із драбини під склепінчастим дахом Великої бібліотеки, з мостів, із кошиків, з нижньонебової клітки — вимахуючи руками, дриґаючи в повітрі ногами. Та жодного разу він так і не приземлився. Щойно мав він зіткнутися з поверхнею, як сон переносив його деінде, наче Квінт знав навіть уві сні, що досить ударитись об землю, як його серце перестане битись.
Квінт саме падав із Західної пристані, коли до нього дійшло, як то часом буває з сонними, — що його переслідує причепливий кошмар. Він вдивлявся у тіні, переконаний, що там хтось є, аж гульк! — із доброго дива на нього цибнув білогривий лісовий вовк. Палали його жовті очі. Блищали жовті зуби.
— Ні! — простогнав Квінт, ступаючи крок назад і втрачаючи опертя під ногами, а тоді знову почав довго, безладно падати на землю десь далеко-далеко внизу під ним. — Це не ява, — вичавив із себе хлопець. — Прокидайся, Квінте. Прокидайся!
Він розплющив очі.
Крізь розчинені віконниці струменіло сіре світло. Забаламкав дзвін на ратушній вежі. Квінт роззирнувся. Була сьома година, він спізнився до школи. У Вількена Нестуляйгуби це викличе пересердя.