Темнолесникове прокляття

Квінт остовпів з подиву. Уперше за весь час свого перебування в Санктафраксі він побачив Водограйний дім у всій його красі. Нарешті він зрозумів, чому решта учнів-спудеїв з його класу називали цей дім Дірявим відром: у бучний дощ він і справді скидався на величезне відро, звідки крізь численні діромахи жбухали потоки води.

— Неймовірно! — пробуркотів він.

Будівлю увінчувала величезна конструкція у формі чаші, прикриваючи собою майже всю її, розташовану нижче, баню. У тій чаші збиралася дощівка. Коли дощ тільки бризкав, вона правила за своєрідну купіль для птахів, певніше — білих круків, які прилітали з Каменосаду. Коли ж дощ піжив, як сьогодні, чаша сповнювалась по вінця, а в її основі відкривалися клапани. Дощівка виливалася всередину самої бані і, розтікаючись по мережі Рур могутніми водяними каскадами, з гуркотом спадала з лотоків ув оздобний водозбір навколо будівлі, голосний своєю колекцією рожевих і зелених птахориб. Що за величне видовище!

Квінт пірнув у парадний хід і вбіг досередини. За величезним різьбленим камінним столом сиділа дебела сіра сорокуха. Її довгі кігті тарабанили по гладенькій стільниці. Вона прищулила очі.

— Спудей? — запитала вона.

— Так, я…

— Ім’я? — Вона взяла перо і розгладила жовтуватий сувій перед собою.

— Квінт, але я…

— Клас?

— Вількена Нестуляйгуби, але…

Сорокуха щось занотувала в журналі й звела очі.

— Ти спізнився, Квінте, — пояснила вона. — Професорові Нестуляйгубі не подобаються спудеї, охотники спізнюватись…

— Я знаю, просто…

— Тобі краще приберегти свої пояснення для нього, — сказала вона, і кігті її пір’ястої руки знову ритмічно затарабанили по стільниці.

Квінт понуро кивнув головою. Повернувшись, він пішов через вхідний вестибюль. Під арковим склепінням луною озивався дзюркіт води. Хлопець ніби опинився в самісінькому серці водоспаду.

Проходячи повз темні лаковані двері класів Нижчої школи, Квінт чув за ними дитяче бубоніння. Безбарвними, монотонними голосами школярі товкли, які бувають хмари: «Рвані низькі, рвані плескаті, купчасті широкі, купчасті високі…»

— Не крутися, Пеавілте! — гримнув професор Лемуелла Вандаванкс, і вся будівля залящала, відлунюючи його рипучий голос.

Квінт важкенько зітхнув і побрався вгору крученими парадними сходами, що вели до Вищої школи. Сходовий помісток був обшитий панелями і прикрашений портретами старожитніх учених. На відміну від Портретної галереї, де подобизни Найвищих Академіків не вивішувалося кілька десятків років, тут свято пильновано традиції. Найбільше Квінтові подобались найдавніші портрети, почеплені високо в тіні. Довгі білі бороди і прості чорні ковпаки надавали їм неймовірно мудрого вигляду; всі вони належали до Великих бібліотекарів.