Tattoo. Читання по очах

– Не рви на собі ципао, Лао-цзи, – продовжував грати професор.

– Не зрозумів? – настовбурчився Марченко.

– Бачив офіціантку?

– Ну, нічогенька така, сексапілочка, – заворушилися приємні спогади у донкора.

– Ципао – це те, що на ній, – прокоментував міжнародний знавець жінок і їхнього одягу.

– Дякую! – зімітував «уклін з рукою» Ігор. – Ще лахи жіночі на мене начепи.

– Забудь і заспокойся, – почав підпрацьовувати на півставки «машинним психологом» професор.

– Забудеш тут, – не сідав гнівливий акумулятор у журналіста.

– Забудеш, – твердо сказав уже своїм голосом Богдан. – Тепер подивимося, що наловили. Бо мені ще до ментури чухрати. – Дістав блокнот. – Тут усе записано. Зараз. – Розгорнув. – Так. – Почав учитуватись. – Ага. Перше. «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи». Це відповідь на питання про зв’язки Кречета з криміналом. «Селянин» – це периферія, віддаленість від активних процесів… – У Лисиці заговорив аналітик. – Чиновників уявляють як хабарників і корупціонерів. І раз Кречета не стало, отже, він не «селянин»… Щось таке… Муть, звісно, але що вже є…

– Можна ще кинути жереб, – скривився Марченко. – Або поворожити на липовій корі. Як скіфи. Липа – якраз те, що треба.

Лисиця зрозумів натяк. Гіркувато. Але справедливо.

– У тебе є інші варіанти? – спокійно запитав він, хоч у душі клекотіло, як у Голохвастова, коли він освідчувався Проні.

– Ні, ну…

– Часу мало, – обірвав приятеля Богдан. – Спробуємо на зуба. Щось вийде – добре. А ні – підемо далі. «Жувати виділення з носа» – навряд чи результативний метод.

– Ну, добре…

– Далі йде «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором», – прочитав із «граматки»[36] Лисиця. – Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним… А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм… Судячи з усього, – ні. Або якщо й було щось, то ну зовсім дрібненьке.

– Я б не вірив жодному його слову, – бризкав невдоволенням донкор.

– То навіщо ж ми до нього ходили? – округлились очі в професора.

– Звідки я знав, що він такий пришиблений? – відповів ображений Ігор. – Думав, нормальний «штрих». А воно бачиш, яке прицюцькувате. Наплів сім мішків вовни… Китайоза…

– Проїхали, – клацнув пальцями Богдан. – Безглуздо воювати з минулим. Його ніколи не перемогти. Бо ти в ньому нічого не зміниш. Зате воно може змінити тебе. Якщо з головою на нього подивитися.