Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— А що з тими робити? — спитав хтось.
— Прирізати, нам свідки не потрібні,— відповів інший. З голосу я впізнав голомозого, якого ввечері зустрів. — Бабу тільки залиш. Бабу продамо, мед-баба.
— А того, вченого-гриба моченого?
— Теж прибрати, дурня такого. Думав бродяг втемну використати.
Засміялися. Хрипко, напружено.
— Вантажте ящики, кінчайте дурників, і поїдемо, — наказав голомозий.
— Слухай, Мох, давай зараз усе поділимо, — сказав один. З голосу чутно, що боявся, але говорив.
— Що? — аж гримнув голомозий.
— Усі так хочуть. Зараз поділити, а не потім, на малині. Щоб кожен зі своїм рижйом розходився, так спокійніше. — Це другий уже сказав, а інші закивали.
— Ви що ж мені не вірите? — спитав Мох.
— Віримо, віримо. Тільки власній кишені ми більше віримо. Давай зараз ділитися, Мох. Зараз, ніхто вечора не чекатиме, — загомоніли.
— Дурні, нам зараз кігті треба звідси рвати, а не ділитися! Паралатівські мужики можуть налетіти! І голови тоді втратимо! — рішуче сказав Мох.
— Ні, ділимо. Всі бродяги так вирішили.
— Дурні!
— А ти, Мох, проти всіх не при.
— А ти мені не вказуй, що робити! — заревів Мох, і почалася бійка.
— Бля! Ножем! Ножем штирконув! — закричав хтось.
Я забіг до табору і побачив бродяг, що качалися на землі, намагаючись зв’язати свого ватажка.
— Ану спокійно! Руки догори! Руки догори! — наставив на них браунінг. Бродяги завмерли, здивовано дивилися на мене.
— Ти хто? — спитав один.
— Та це той, сищик. — Скривавлений Мох сплюнув.
— Ти ж поїхав геть? — здивувалися бродяги.
— А тепер приїхав. І не рипайтеся краще. Бо пристрелю.
— Лікаря мені треба. Лікаря, — захрипів один із бродяг, що лежав і тримався за бік, почорнілий від крові.
— Частку хочеш? — спитав Мох. — Нас семеро було, одного пристрелили. — Кивнув на тіло, що лежало посеред табору. — Один дійде вже скоро. — Кивнув на пораненого ножем. — Ти тепер шостим можеш стати. Поділимо все на шість частин. Тут жирний шматок, багатим будеш, Іване Карповичу.
— Диви як, тебе свої ледь не придушили, весь у крові, а про шматки думаєш, — здивувався я.
— Думаю, завжди думаю. Тим-то ми, Іване Карповичу, від лопухів і відрізняємося.
— Ми? — здивувався я.
— Ми, Іване Карповичу, ми. Ви ж не лопух, ви вбити можете і вбиваєте. А лопух не може. Бо він — слабкий. Лопух для того і потрібен, щоб його дурити, шкіру з нього зняти, за дурня мати. А ми з вами, Іване Карповичу, не лопухи. Ми — люди. Нам усе тут належить, і ми маємо право брати, маємо право вбивати, на все що завгодно маємо право. І ви це знаєте і неодноразово цим користувалися. А як такого почастуєш, то ніколи не забудеш. — Мох зареготав. — Беріть частку, Іване Карповичу, і розійдемося спокійно.
— Люди, кажеш?
— Люди. Ми — люди, а ото непотріб! — кивнув Мох на зв’язаних компаньйонів.
— Слухай сюди, лайно злодійське. Ніколи я з вами не був і ніколи не буду. До нігтя приводив вас, душогубів клятих, і робити те саме буду далі. Бо ви, злодюжки, — непотріб людський, лайка в бік Господа. Бо він створив вас за своїм образом та подобою, а ви плюнули на милість божу і варті лише покарання.
Мох недобре подивився на мене, інші злодії теж.
— Бий його! — крикнув. Хитрий був, першим не побіг, а штовхнув на мене одного з босяків. Я вистрелив і відстрибнув. Інші теж кинулися, але набої в мене були, всіх поклав. Окрім Моха.
Він ішов на мене з ножем. Посміхався недобре.
— Ну що, сука, дострибався!
Набоїв у браунінгу не було, на перезаряджання часу не мав, слідкував за ножем злодійським.
— А я ж тобі пропонував по-доброму. Так ні, на принцип пішов, лікувати почав за злодійство. Дурень. — Мох несподівано вдарив. Я ледь відстрибнув, ніж просвистів зовсім поруч. Я хотів ударити бандита рукояттю браунінга, але відскочив, гад. Далі кружляли табором, наче танцювали. Мох наступав, хотів на тому спіймати, що мені озиратися треба було, аби не перечепитися і не гепнутися. Доводилося бути уважним.
— Чого ти сюди прискочив? Тут же твого немає нічого! Чи схотів-таки золота взяти? Схотів! Золото — воно будь-кого засліпить!
Я кивнув. Відступав, намагався не підпустити босяка ближче.
— Чи не по золото? Казали мені, що до золота ти не жадібний. Тоді нащо ти сюди приїхав? Заради чого життям ризикуєш, га, Ваню? — засміявся дуже вже недобре. — А може, за дівкою ти приїхав? Га? Чув я, що дуже ти не любиш, коли дівок ображають! А тут є ж одна, що все навколо тебе крутилася? Сучка білява, яку ми продати зібралися. Через неї, Ваню? Через неї?
— Агнешко, тікай! — закричав я щосили. Хоч не могла вона тікати, бо лежала зв’язана по руках та ногах, із кляпом у роті. Тільки дивилася на нас. Не для того я кричав, щоб вона тікала, а щоб Мох озирнувся. На мить. А мені й тієї миті вистачило, щоб чоботом пісок загребти.
— Обдурити хочеш! — аж заревів Мох, коли побачив, що лежить Агнешка. Кинувся на мене з ножем, а я йому носаком — та пісок в обличчя. Засліпив, закрутився він на місці, ножем у всі боки тикає, а я схопив бінокль, розкрутив його на ремінці й по руці з ножем вдарив. Заверещав Мох, побіг, а я йому ногу підставив — аж покотився. Хотів підвестися, а я босяком мертвим його привалив, потім ну рукояттю браунінга гамселити по руці, яка ніж стискала! Поки на відбивну не перетворив, не зупинився, і аж тоді тільки випустив він ніж. Лаятися почав, бо зрозумів, що здолав я його. — Де ти взявся, гад такий? Моє золото, моє! Я його вполював! — Знову лаявся так огидно, що довелося кляп у рот запхати, аби не гнівив бога.
Зв’язав я Моха, пішов до Агнешки. Розв’язав її, втер кров із губів розбитих.
— Іване Карповичу! — Вона обійняла мене і заплакала. Тремтіла вся зі страху, дитина дитиною.
— Тихо, тихо, тихо. — Гладив її по голові. Пережила вона страшне. — Все буде добре, не плач.
Посидів із нею, аж поки виплакалася.
— Я, мабуть, негарна? — спитала згодом. Почала обличчя втирати. — Негарна?
— Гарна, Агнешко, гарна, не хвилюйся.
Пішов я до компаньйонів, які зв’язані на землі лежали і вже сіпатися почали. Зрізав мотузки. Підхопилися, добряче побиті босяками.
— Іване Карповичу, дякуємо! — Ілля сіпнувся обійматися, аж милицю кинув. — Як ви здогадалися, що розбійники на нас напали?
— Та здогадався.
— Врятували ви нас, Іване Карповичу, врятували! — Це Отто підбіг, руку тиснув.
— Я вже з життям попрощався! — Підбіг і Борис.
— А я думав — ну як же так! Скільки ми про ті скарби мріяли, тільки здобули, а тут помирати! Хіба не жах! — Це Кшиштоф підійшов.
— Ми вам дуже вдячні, Іване Карповичу, — урочисто сказав Ілля. — Заплатимо вам велику премію за цю неоціненну допомогу! Слава Івану Карповичу!
Підхопили мене і почали підкидати на руках. Навіть Ілля одною приєднався. Аж шаленіли від радості, що і живі залишилися, і скарби вберегли.
— Досить! Досить! Досить! — сказав я. Поставили мене на землю.
— А де той гад? — спитав Борис. — Утік!
І тут усі побачили, що Лісімаха немає.
— Лови його! — закричав Ілля і застрибав на милицях.
Побігли хлопці. Я приніс Агнешці води. Вже не плакала дівчина, вмилася. Потім обійняла мене і поцілувала.
— Наше кохання нас урятувало, так, Іване Карповичу? Так?
— Врятував більше браунінг, пані Агнешко. — Руки її прибрав. Почув крики. Наче вбивали когось. — Це ще що?
Побіг за табір і побачив, як четверо компаньйонів оточили Лісімаха та гамселили його ногами, а Ілля милицями. Не просто били, а вбивали. Той уже й не кричав, а тільки стогнав.
— Ви що робите, припиніть! — крикнув компаньйонам. А вони й уваги не звернули, далі били. — Та чи показилися ви! Стійте!
Довелося кинутися, відштовхнути їх від бідолахи.
— Він нас злодіям здав! Бандитів привів! Які б нас убили! Він заслуговує на смерть! — Дуже збуджені були, кричали, хотіли знову на Лісімаха кинутися.