Одіссея найкращого сищика республіки

— Люди, кажеш?

— Люди. Ми — люди, а ото непотріб! — кивнув Мох на зв’язаних компаньйонів.

— Слухай сюди, лайно злодійське. Ніколи я з вами не був і ніколи не буду. До нігтя приводив вас, душогубів клятих, і робити те саме буду далі. Бо ви, злодюжки, — непотріб людський, лайка в бік Господа. Бо він створив вас за своїм образом та подобою, а ви плюнули на милість божу і варті лише покарання.

Мох недобре подивився на мене, інші злодії теж.

— Бий його! — крикнув. Хитрий був, першим не побіг, а штовхнув на мене одного з босяків. Я вистрелив і відстрибнув. Інші теж кинулися, але набої в мене були, всіх поклав. Окрім Моха.

Він ішов на мене з ножем. Посміхався недобре.

— Ну що, сука, дострибався!

Набоїв у браунінгу не було, на перезаряджання часу не мав, слідкував за ножем злодійським.

— А я ж тобі пропонував по-доброму. Так ні, на принцип пішов, лікувати почав за злодійство. Дурень. — Мох несподівано вдарив. Я ледь відстрибнув, ніж просвистів зовсім поруч. Я хотів ударити бандита рукояттю браунінга, але відскочив, гад. Далі кружляли табором, наче танцювали. Мох наступав, хотів на тому спіймати, що мені озиратися треба було, аби не перечепитися і не гепнутися. Доводилося бути уважним.

— Чого ти сюди прискочив? Тут же твого немає нічого! Чи схотів-таки золота взяти? Схотів! Золото — воно будь-кого засліпить!

Я кивнув. Відступав, намагався не підпустити босяка ближче.

— Чи не по золото? Казали мені, що до золота ти не жадібний. Тоді нащо ти сюди приїхав? Заради чого життям ризикуєш, га, Ваню? — засміявся дуже вже недобре. — А може, за дівкою ти приїхав? Га? Чув я, що дуже ти не любиш, коли дівок ображають! А тут є ж одна, що все навколо тебе крутилася? Сучка білява, яку ми продати зібралися. Через неї, Ваню? Через неї?

— Агнешко, тікай! — закричав я щосили. Хоч не могла вона тікати, бо лежала зв’язана по руках та ногах, із кляпом у роті. Тільки дивилася на нас. Не для того я кричав, щоб вона тікала, а щоб Мох озирнувся. На мить. А мені й тієї миті вистачило, щоб чоботом пісок загребти.

— Обдурити хочеш! — аж заревів Мох, коли побачив, що лежить Агнешка. Кинувся на мене з ножем, а я йому носаком — та пісок в обличчя. Засліпив, закрутився він на місці, ножем у всі боки тикає, а я схопив бінокль, розкрутив його на ремінці й по руці з ножем вдарив. Заверещав Мох, побіг, а я йому ногу підставив — аж покотився. Хотів підвестися, а я босяком мертвим його привалив, потім ну рукояттю браунінга гамселити по руці, яка ніж стискала! Поки на відбивну не перетворив, не зупинився, і аж тоді тільки випустив він ніж. Лаятися почав, бо зрозумів, що здолав я його. — Де ти взявся, гад такий? Моє золото, моє! Я його вполював! — Знову лаявся так огидно, що довелося кляп у рот запхати, аби не гнівив бога.

Зв’язав я Моха, пішов до Агнешки. Розв’язав її, втер кров із губів розбитих.

— Іване Карповичу! — Вона обійняла мене і заплакала. Тремтіла вся зі страху, дитина дитиною.

— Тихо, тихо, тихо. — Гладив її по голові. Пережила вона страшне. — Все буде добре, не плач.

Посидів із нею, аж поки виплакалася.

— Я, мабуть, негарна? — спитала згодом. Почала обличчя втирати. — Негарна?

— Гарна, Агнешко, гарна, не хвилюйся.

Пішов я до компаньйонів, які зв’язані на землі лежали і вже сіпатися почали. Зрізав мотузки. Підхопилися, добряче побиті босяками.

— Іване Карповичу, дякуємо! — Ілля сіпнувся обійматися, аж милицю кинув. — Як ви здогадалися, що розбійники на нас напали?

— Та здогадався.

— Врятували ви нас, Іване Карповичу, врятували! — Це Отто підбіг, руку тиснув.

— Я вже з життям попрощався! — Підбіг і Борис.

— А я думав — ну як же так! Скільки ми про ті скарби мріяли, тільки здобули, а тут помирати! Хіба не жах! — Це Кшиштоф підійшов.

— Ми вам дуже вдячні, Іване Карповичу, — урочисто сказав Ілля. — Заплатимо вам велику премію за цю неоціненну допомогу! Слава Івану Карповичу!

Підхопили мене і почали підкидати на руках. Навіть Ілля одною приєднався. Аж шаленіли від радості, що і живі залишилися, і скарби вберегли.

— Досить! Досить! Досить! — сказав я. Поставили мене на землю.

— А де той гад? — спитав Борис. — Утік!

І тут усі побачили, що Лісімаха немає.

— Лови його! — закричав Ілля і застрибав на милицях.

Побігли хлопці. Я приніс Агнешці води. Вже не плакала дівчина, вмилася. Потім обійняла мене і поцілувала.

— Наше кохання нас урятувало, так, Іване Карповичу? Так?

— Врятував більше браунінг, пані Агнешко. — Руки її прибрав. Почув крики. Наче вбивали когось. — Це ще що?

Побіг за табір і побачив, як четверо компаньйонів оточили Лісімаха та гамселили його ногами, а Ілля милицями. Не просто били, а вбивали. Той уже й не кричав, а тільки стогнав.

— Ви що робите, припиніть! — крикнув компаньйонам. А вони й уваги не звернули, далі били. — Та чи показилися ви! Стійте!

Довелося кинутися, відштовхнути їх від бідолахи.

— Він нас злодіям здав! Бандитів привів! Які б нас убили! Він заслуговує на смерть! — Дуже збуджені були, кричали, хотіли знову на Лісімаха кинутися.