Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
І от крайній блокпост. Село, чути, як артилерія працює, стоять жінки з чоловіком. Ми пригальмовуємо біля них, типу шукаємо брата, який поїхав на закупи. Вони нас питають: «Ви звідки?» — «З Красноармійська, але в Бахмуті нас тормознули, не пропускають». А вони: «Ой, діточки-діточки, війна почалась». І бабуся, одна з них, сідає до нас у машину, щоб ми її підвезли, і по дорозі розповідає нам, що та як — що стріляють, що артилерія працює… Наша мета була перевірити, чи цілий міст поблизу Попасної. Під’їхали до блокпоста, а там уже бойовики. Бетонні плити, чоловік стоїть, під’їжджаємо ближче, вже метрів 200 залишається, бачу другого, з кулеметом, і дуло розвернуте в наш бік. Не знаю як, але задню швидкість я, здається, до ста розігнала — так ми тікали. Вони почали стріляти. Бабуся, та навіть збагнути не встигла, що сталося. Ми почали обговорювати швидко, що робити. Бабуся чує те все, розуміє, що ми ніякого не брата приїхали шукати, сидить зеленіє, синіє, блідне. А коли я, про всяк випадок, дістала з кишені гранату, бабуся просто вистрибнула з машини.
Вирішили їхати в це село придорожнє (воно так, ніби в балці лежало) і там цивільних розпитувати. Спускаємось туди. Вийшло троє з кущів: у одного автомат на грудях, ще в одного гвинтівка — снайперська група бойовиків. Нас урятувало, що машина була не військова, з білими номерними знаками. Тікали звідти знову швидко. За нами поїхала машина — темного кольору «Жигулі», вони вискочили десь із посадки і буквально летіли за нами. Дорога вже була побита добре «градами», розігнатися було важко, але ми мчали з усіх сил. І «хвіст» від нас відірвався вже неподалік від нашого блокпоста. Так ми з’ясували, де могли чекати засідки на наших хлопців. А що міст таки цілий, дізналися просто від якогось дядька на велосипеді — місцевого мешканця.
Наступного дня ми знову поїхали, цього разу вже по формі, в район Комишувахи подивитися, що з тамтешнім блокпостом сєпарів — стоять вони там ще чи ні, бо їх кілька разів вибивали звідти. Під’їхали до блокпоста, усього нас було восьмеро. Помітили людей вдалині, передали своїм. Перша штурмова рота наша тоді відпрацьовувала Комишуваху, а це було кілометрів за 9 від нас. А тут — рух з боку Попасної. Їде зерновоз, справа сидить людина у військовій формі, за ним «Daewoo» їде — на нас. Ми відкрили вогонь, водій зерновоза був убитий. Той, хто сидів біля нього, вистрибнув з машини і втік. Так само розстріляли і «Daewoo». Вона виявилась під зав’язку забита зброєю, ми її забрали. Люди з неї, швидше за все, теж утекли, в них був час на це. Одного з них наші взяли в полон, почали допитувати. Він сказав, що вони їхали ставити засідку: планували перегородити дорогу зерновозом, а за ним мала сховатись легковушка зі зброєю. Було цікаво поговорити з першим полоненим: хто ж ти такий? Наче ж такий самий, як я — говоримо однаково, така сама жива істота — в чому ж прикол? Навіщо ти почав воювати і носиш якийсь дурний шеврон «ЛНР»?
Далі я брала участь у зачистці Попасної. Я застрягла в полі — спалила зчеплення машини. Заходимо в Попасну через залізничний переїзд. Хтось із учасників операції вже зайшов, частина ще ні. На в’їзді нас обстріляли. Нас у машині сиділо троє — я, «Масяня» і «Нерв». Вистрибнули з машини. Хаотична перестрілка почалась. Стріляла кудись навмання просто, і раптом з дерева щось впало. Потім дехто говорив, що збили «кукушку» — стрілка, який сидів там у засідці.
Під час зачистки затримували багатьох, бо в дуже великої кількості людей була зброя. Здебільшого це були чоловіки 20–30 років. Цікава трапилась історія, коли вже наступного дня ми стояли на блокпості — тому самому, де ми взяли першого свого полоненого. Перша штурмова просунулась десь на кілометр, місто ще не взяли. Їде начальник розвідки, і ззаду друга машина, а в нас такої точно не було. Перша думка: «Десь «віджали» — відбили, може, в когось під час боїв». Вийшли двоє, поводяться так спокійно… Ну хто їх знає — може, армійці, може, «айдарівці» десь поряд були і приїхали. Які ж ми ще наївні були тоді! Все вони класно продумали, і говорили впевнено, мовляв, туди зараз поїдемо, те зробимо, переконливо дуже. Але був у нас побратим, який придивився і побачив в одного з них маленьку георгіївську стрічку намотану — він її, мабуть, банально зняти забув. На другому не було нічого підозрілого. Вони, судячи з усього, теж у розвідку їхали, а тут — хоп — і вже «Донбас» стоїть. Ну, і їм нічого не залишилось, як причепитися до машини нашого начальника розвідки «Іраклія». І вони так проїхали чималий шмат дороги. Вони чудово зіграли свої ролі, але ота забута стрічка і гостре око нашого побратима «Дока» їх викрили. Обшукали машину їхню — там зброя, стрічки георгіївські.