Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
На війні я провела 2015–2016 роки, чи не найгарячіші. Але, якщо чесно, поки що це кращі роки в моєму житті. Тут я отримала унікальний досвід, який мені буде потрібен до кінця життя, набула багатьох друзів у різних куточках України. Це — велика цінність. Я підтримую зв’язок зі своїми побратимами, які нині воюють. Я рада, що пішла на війну саме тоді, що в мене у пам’яті залишилися найважчі періоди. І я рада, що я була саме в добробаті, бо зараз, у тих умовах, які нині склалися на війні, я, напевне, воювати не змогла б. Зараз уже зовсім інша війна, у тих, хто воює, вже дещо інші погляди, ідеї, мотивація.
Рішення повертатися додому прийшло якось само собою. Спершу частина людей з нашої групи підписала контракт із ЗСУ. Багато з них потім трохи розчарувалися. Дехто після втрат перегорів трішки і вирішив зробити перерву. Наша група, по суті, розпалася. Я разом із кількома побратимами поїхала додому.
Статусу учасника бойових дій у мене немає. Львівська облрада на обласному рівні прирівняла нас, добровольців, до учасників бойових дій. Мені видали посвідчення, але я дуже рідко ним користуюся. Є добровольці, які в суді доводять, що вони — учасники бойових дій, і я поважаю їхнє рішення. Але особисто для мене це дещо принизливо — доводити, що я воювала. Я там була для себе. Нас одразу попереджали, що грошей, зарплат, пільг, посвідчень у нас потім не буде. Я не за благами туди йшла, а через переконання.
Часом мене питають, чи я психологічно не травмована, бо «ти ж була в таких умовах». Але в добровольців таких проблем менше, адже всі вони розуміли, куди йдуть і чого прагнуть. Колись один капелан сказав мені: «Скільки ти пробудеш на війні, стільки часу тобі знадобиться, щоб від неї відійти». Я це тоді всерйоз не сприйняла, але зараз розумію, що це правда. Перший рік був дуже важкий — цілодобове відстежування новин з передової, обдзвонювання всіх друзів, які залишилися там. Постійно було очікування, що ось зараз щось станеться і з’явиться причина повернутись. Контракт підписувати я не хотіла, добровольчі батальйони розпадалися, і в цьому війську я себе не бачила.
Найскладніше на війні було залишитися собою. Перебуваючи там, у тих умовах, можна легко себе втратити. Важливо не жити потім лише війною, а розвиватись усебічно. Тож навіть на війні я намагалася не лише вдосконалювати навички вояка, а й розвиватися інтелектуально. Воювати — це не лише стріляти. Ведеться війна і політична, і культурна, й інформаційна — і це теж важливі чинники, бо воювати треба всебічно. Тож я вирішила вдома присвятити себе громадським активностям. Я намагаюсь допомагати бійцям, волонтерам, влаштовувати різні заходи. Потрібно працювати з молоддю. Нове покоління вже на крок попереду нас, воно краще, воно вже народжується розумнішим від нас.
Усвідомлення цього сильно витягувало мене з того стану, в якому я перебувала після повернення. Але врятувало мене одруження. Перед тим як я зустріла майбутнього чоловіка, мій стан був досить депресивний, мені було тоді дуже важко морально. То був період, коли я «сиділа на валізах» і думала повертатися на війну. Сімейне життя дало мені розуміння того, що в тилу теж можна воювати. Воно дало мені друге дихання, подарувало друге життя. Чоловік мною дуже пишається і підтримує мене. Дехто питає: «Як? У тебе ж чоловік не воював». А я завжди відказую: «Ну, твоя дружина теж не воювала…» Трапляється така дискримінація на рівному місці. Тепер я навряд чи повернуся на війну, бо я вже відповідаю за нас двох.
Людмила Калініна
«Строітєль»
46-й штурмовий батальйон «Донбас-ЗСУ»
Я народилась у Західному Донбасі. Коли почалась анексія Криму, в перших числах квітня, точної дати не скажу, я почула, що Семен Семенченко збирає батальйон, «чорних чоловічків» (назви «Донбас» тоді ще не було). Ми з ним поспілкувались, і я вирішила, що піду в цей батальйон як медик, бо маю медичну освіту. Тоді не було розуміння того, що відбувається, як і того, що це надовго. Я думала, пройде пара місяців, ну, від сили чотири, і ми поїдемо додому. Подзвонила, сказала, що знаю основи медицини, вмію водити машину.