Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

18 травня я прибула в батальйон, що стояв тоді неподалік від Старомихайлівки. Точніше, на той момент батальйону формально не було, було патріотично-добровольче угруповання. Не сама — з подругою Марією, позивний «Масяня». 19 травня я вперше побачила автомат — що це таке взагалі, але як ним користуватися, не знала.

Буквально за кілька днів ми з хлопцями з батальйону пили чай, і вони поїхали на виїзд. Серед них був «Матвій» — він у нас багато функцій виконував, був як начальник штабу. А потім почала надходити інформація, що наші хлопці потрапили в засідку в районі Карлівки, є поранені, дехто ховається. В нашого побратима «Хіміка» була машина, і ми запропонували комбату поїхати подивитися, що там: ми — жінки, вдягнені по-цивільному.

Не було в нас розуміння справжнього, що це вже війна. Ми сіли в машину: я, моя подруга «Масяня», побратим «Шаміль», ще один хлопець із «Правого сектора», позивний «Макс». Вигадали собі легенду, що ми — дві сімейні пари. От що значить не було бойового досвіду: ми домовились говорити, що їдемо на окуповану територію — в Макіївку — купувати фарбу. Зараз це смішно — ну невже нічого розумнішого вигадати не могли? В «Масяні» була місцева прописка, у «Шаміля» — кримська, от тільки з «Максом» вийшла проблемка: він був такий добрячий западенець — говорив виключно українською. І так ми виїхали. Але до Карлівки не доїхали, вже по дорозі нам подзвонили і наказали терміново повертатися: хлопці знайшлись, а у Карлівці почалась реальна «заворушка».

Ми повернулися на базу, і тоді я побачила білий мікроавтобус із простреленими дверима. З нього почали викидати матраци, просто просочені кров’ю. Я дізналася, що помер «Матвій», з яким ми буквально ось щойно пили чай і розмовляли. І от тоді прийшло розуміння того, що це серйозно. На той момент у нас було загалом п’ятеро загиблих у батальйоні. Це не вкладалось у голові — помирали дідусі-бабусі, але молоді хлопці?! Від війни! В Україні! Цього просто не могло бути!