Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

До війни я була студенткою. Вступила саме у той рік, коли почався Майдан. Гарно закінчила коледж, добре склала ЗНО, планувала, як і більшість людей мого віку, вчитись, опановувати професію. Але почався Майдан, і я влаштувала такий собі бойкот — поїхала, сказавши, що не хочу вчитись у корумпованій країні. Думала, ми зараз змінимо щось у країні, і я продовжу навчання. Я тоді навіть не уявляла, як надовго затягнеться моя боротьба.

У патріотизму немає статі. Якщо ти любиш свою країну, то любиш — байдуже, хлопець ти чи дівчина. Я вірила, що можу бути корисною для своєї держави, аби лише було бажання. Спершу я не думала, звісно, що потраплю аж на передову. Хотіла просто допомагати якось тим, хто воює. Коли все почалося, перший батальйон, який вирушив на Схід, поїхав просто з Майдану. Це була Нацгвардія, і в мене була думка їхати з ними. Та хоча бажання виникло, тоді я не наважилась. Повернувшись додому, пішла у військкомат. Але там ніхто не знав, що з нами, добровольцями, робити, тим більше із жінками — вони просто розводили руками. Хтось говорив, що я занадто юна, хтось — що я дівчина, хтось іще якісь причини називав. Але всі відмовили мені, і я почала шукати добровольчі батальйони. Надіслала заявки в «Донбас» і «Айдар» чи «Азов» — точно не пам’ятаю. А потім натрапила на штаб «Правого сектора» у Львові. Зайшла, поспілкувалися. Звідти мене направили на вишкіл.