Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Звісно, на перші виїзди мене із собою не брали. Обіцяли, що візьмуть наступного разу, і знову не брали. В нас у групі були старші чоловіки, і напевне, в них спрацьовував якийсь батьківський інстинкт, бо вони намагалися мене відмовити, не взяти. Але комбат бачив, що я можу і хочу, і наказав узяти мене на наступний виїзд разом з усіма. Я була безмежно щаслива. І вже після першого виходу зрозуміла, що цілком здатна впоратись із завданнями. Нас вишколювали не лише фізично, а й ідейно, тож морально я була готова і спокійна, хоча й розуміла, що на мене може чекати. На війні, мені здається, моральна складова чи не найважливіша.
Мій перший бойовий вихід був у районі Широкиного. Він мені дуже запам’ятався, це була важка операція. Я дуже хвилювалася тоді, бо ми йшли далі «сірої» зони. Ми тоді потрапили в засідку, був дуже довгий бій, ми з великими труднощами відступали. В той день ми втратили товариша. Після цього виходу багато змінилося — розділилося на «до» і «після». Ми пережили першу смерть у нашій групі й, напевне, лише тоді усвідомили, наскільки все серйозно. Зросло усвідомлення відповідальності один за одного, ми почали ретельніше планувати операції.
За два роки на війні я практично весь час була в секторі «М». Здебільшого в Широкиному, хоч були недовгі виїзди в Гнутове, Водяне. У Широкиному ми вже почувалися як місцеві — все там знали. Вперше я побачила це селище по телебаченню: обстріл, і військовий лежить на березі моря в пісочку, стріляє з гранатомета. В голові не вкладалося — ну як можна на березі моря воювати? Але коли потрапила туди… Біля моря воювати гарно. Коли вертаєшся після бойових виходів на свої позиції чи стоїш у наряді просто на березі моря — це гарно. Така собі військова романтика, про яку можна фільми знімати. Якось нас обстрілювали із САУ, а ми саме дислокувалися в одному з будинків на березі… І коли снаряди падали, здіймало такий вихор води вгору…. Це було дуже гарно і відволікало від думок про небезпеку.
На початку, коли ми тільки заїхали в Широкине, було дуже багато артобстрілів. Ми мали заступити в наряд в одному з будинків, і мені кажуть: «Ви там обережно, там одного перекриття немає, бо туди снаряд влучив учора». І я така подумки: «Огооо…» Ми прийшли на ту позицію, почався артобстріл. Але мені трапився побратим дуже веселий, який весь час жартував, і це мене сильно відволікало. І після того я зрозуміла, що треба легше ставитись до цих обставин, не налаштовувати себе на погане. Так, треба бути дуже обережним, але не треба себе «накручувати». У найважчих ситуаціях ми намагалися відволікатися, розмовляли, жартували. В нас була дуже дружня, братерська атмосфера в батальйоні, і це нас дуже підтримувало у найгірші моменти.
Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці будинки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало — хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога — це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій.
На той момент у селищі не залишилося жодного мешканця. І це було добре, бо ти не переживаєш за них під час боїв. Якось ми стояли в одному населеному пункті, й це було важко: люди перелякані, не розуміють, що відбувається, у когось паніка, хтось негативно до нас налаштований. Тож у знелюдненому селі воювати таки було легше. А там, де були місцеві, ставлення було нормальне: вони знайомилися з нами, і їхні страхи й стереотипии розвіювались. Ми допомагали їм, продукти носили, спілкувалися. Були, звісно, ті, хто нас не сприймав й ігнорував, їм ми не нав’язувались. Але загалом стосунки з місцевими в нас були добрі.
Напевне, це захисна реакція організму, але я помітила, що пам’ять блокує якісь стресові моменти. Багато деталей боїв я не пам’ятаю, часто мені важко відновити хронологію подій. Найбільше запам’яталися кумедні випадки. Наприклад, якось ми пішли на вихід, я несла РПГ за спиною, і він був заряджений, але, як виявилось, не дуже справний. Була страшенна спека, ми довго йшли, і коли вже були у «сірій» зоні, я попросила побратима поправити мені той РПГ. І якось так вийшло, що він випадково вистрілив. Усе минулося добре, він відбувся лиш синцем на нозі, але я себе тоді відчула такою міні-залповою системою. Але що цікаво, снаряд полетів у правильному напрямку — в бік ворога. Ми думали, що все — операція зірвана, сіли, перечекали. Багато чого вигадували, винаходили, щоб зброя працювала ефективніше…