Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, —
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духа печаттю, —
і т. і. Не треба бути чутливою снастю (антеною), щоб спіймати в поемі широке ліричне хвилювання автора. Але навряд чи ми збільшимо мистецьку силу «Мойсея», коли розшифруємо його, як алегорію, ототожнивши пророка з Франком, Датана і Авірона з людьми його покоління, що були його супротивниками, а «Єгошую, князя конюхів» (Ісуса Навина) — з молодою ґенерацією, що виростала на ґрунті Франкового життьового набутку, признавши його за основу свого розвитку. В «Мойсеї» нас цікавить не так тема (герой і юрба, Мойсей і старозаповітний Ізраїль, Франко і галицька інтеліґенція), як спроба поетова підвести підсумки своїй творчості, сказати своє останнє слово, вкоронувати своє життєьове мандрівництво. Отже — ліквідація Азазеля, духа сумніву й зневіри.
«Мойсей», по суті, повторює триступінний розвиток Франкової творчості: від героїзму «Каменярів», через ліричні жалощі й боління («Зів’яле листя», «Із днів журби») до мудрої резолютивної зрівноваженості «Semper tiro». В ньому ми виразно бачимо своєрідні лірично-епічні відслоєння (як бувають відслоєння геологічні) Франкового духу. Початок пророцької служби Мойсея, його молодечий запал показані поемою в дуже далекій перспективі. Ми дізнаємося тільки, що колись старий, нині пророк,
Із неволі в Міцрáїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур’я.
Але самі ми бачимо Мойсея в його «Днях журби» — на межі заповіданого краю, в кінці великої мандрівки, на порозі повної втрати впливу і значення серед свого народу. Межи Мойсеєм і новим поколінням, що дозріло уже в пустині, нема взаємного розуміння:
Ті слова про обіцяний край —
Це для слуху їх казка:
М’ясо стад їх, і масло, і сир —
От найвищая ласка.
Мойсей вступає в боротьбу з цією «психологічною реакцією», що поймає вже цілий народ, і, не перемігши її, рушає до заповідного краю сам:
Так бажалось там з вами входúть
Серед трубного грому,
Та смирив мене Бог, і ввійти
Доведеться самому.
Але, лишившися на самоті, серед німої пустині, пророк почуває, як в ньому прокидається сумнів, як йому насуваються ті, сформульовані в «Похороні» питання: «Чи вірна наша чи хибна дорога?» Йому починає здаватись, що в таких мізерних вислідах визвольного змагання народу винен він, провідник. Чи не було в його закликах більш егоїзму владаря, аніж самопосвяти і жертви для інших? Чи не було примарою його «покликання», і чи не горів огонь хоривський тільки в шалених поривах його серця? А коли Дух Сумніву розгортає перед ним завіси простору й часу, коли перед ним розгортається Палестина, тісна і вбога:
Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу, —
Де ж тут жить, розвиватись, рости
І множитись народу? —
коли перед ним розкривається майбутнє його племені, знов позбавленого свого краю й держави, Мойсей падає в зневір’ї: «Одурив нас Єгова»!
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.
І тоді гримить грім, насувається розривана блискавицями тьма, виють вітри, спадають зливи, — і в «теплім леготі», що в одсвіжене нагірне повітря приносить з долин запах «теребінт і мигдалю», чує Мойсей «для вуха тихий, але сили повний» голос Єгови. Царство духу, духової творчості перед його народом. Страшна і кривава історія, здобутий і втрачений Край, то буде лише «спомин і сон, невгасаюча туга», стимул шукань, що зроблять його люд власником великих духових цінностей. Новий крок на цьому шляху зроблять нові покоління; Мойсей же має вмерти на порозі обіцяного краю — «на взірець і для страху»
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху…
