Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
«Рано чи пізно, — врешті-решт вирішив він, — ця дорога кудись мене та виведе».
Та все залежить від того, що розумієш під «кудись». Наразі дорога вела кудись туди, де дерев, темних та мокрих, ставало дедалі більше і холоднішало й холоднішало. До того ж, як на диво, пронизливі вітри віяли й гнали туман повз нього, та туман аж ніяк не розвіювався. Був би Шаста вродженим горцем, то відразу збагнув би, що за цим криється: а криється лише те, що він уже піднявся високо-високо в гори і тепер був чи не на самому гребені перевалу. Та як житель рівнин він про гори нічого не знав.
«Ох, ускочив я по самі вуха, заліз, як муха в патоку, — мовив Шаста сам до себе, — здається, нема нікого нещасливішого за мене на цілому білому світі. Чому в усіх усе як у людей, тільки не в мене? Ті нарнійські пани та пані безпечно вибралися з Ташбаана, а я залишився позаду. З Аравіс, Ігого та Гвін у старого пустельника все гаразд. Чому ж вісником до короля Луна вибрали мене, найбезталаннішого? А кого ще? Король Лун зі своїми людьми, либонь, давно вже в замку і браму на колоду замкнули до підходу Рабадаша. А я нікому, нікому не потрібен. Сам у лісі, як билина в полі».
Від втоми, голоду та спраги йому стало так себе шкода, що по щоках покотилися рясні сльози. Та раптом він забув і про втому, і про жаль — його пройняв жах: зовсім поруч із ним хтось є. Було темно, хоч в око стрель — нічого не видно. А той (чи то звір, чи людина) ступав так тихо, що й кроків не чути. Єдине, що було чути, — це дихання. Його невидимий супутник дихав з такою силою, із якою не може дихати людина. І Шаста вирішив, що це має бути дуже велика істота. Та дихання це він помітив не відразу, тому насправді й уявлення не мав, як довго та істота крокувала поруч. Так ось чому це відкриття стало жахливим потрясінням.
У голові промайнула згадка: колись давним-давно він чув, що в північних землях водяться велети. Від переляку він аж губу прикусив. Та тепер, коли в нього справді з’явилася причина лити сльози, він про те й думати забув.
Те щось (якщо вже то була не людина) кралось поруч настільки тихо, що в Шасти виникла надія, ніби йому привиділось. Та не встиг він себе в цьому переконати, як зненацька з темряви почулося, як хтось глибоко зітхнув. Отже, уява була тут ні до чого! Хай там як, а раптом він відчув гарячий подих на своїй замерзлій лівій руці.
Якби хоч кінь був годящий чи знав би він до пуття, як правити, то хай що, а дременув би він та ще й галопом. Та, як пустити коня навскач, він не знав. Отож він і далі плентався тихою ходою, а обіч нього простував і дихав невидимий супутник. Та врешті-решт Шасті урвався терпець.
— Хто ти? — спитав він, майже пошепки.
— Той, хто довго чекав, коли ти заговориш, — промовила Істота. Голос її був не гучним, проте могутнім та глибоким.
— Ти… ти — велетень? — запитав Шаста.
— Можеш називати мене й так, — мовив Могутній Голос, — та я аж ніяк не схожий на істоту, яку ви звете велетом.
— Я тебе зовсім не бачу, — сказав Шаста, вдивляючись у темряву. І тут (бо йому раптом спала ще жахливіша думка) він спитав, заледве не криком: — А ти… ти, бува, не той… не мрець? Ой, благаю тебе, йди собі геть, будь ласка. Що поганого я тобі зробив? Ой, чому ж мені так не таланить!
І знову він відчув тепло подиху Істоти не лише на руці, але й на лиці.
— Ось, прошу, — сказала вона. — Бачиш, це ж не подих примари чи духа. Розкажи мені, чому це ти вважаєш, що тобі не щастить.
Цей подих трохи заспокоїв Шасту — отже, він говорить не з небіжчиком. І він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька й матері, а виріс він у злиднях в одного рибалки, який обходився з ним дуже суворо. І розповів Шаста далі історію своєї втечі й те, як їх переслідували леви і змусили рятуватися вплав, і про всі загрози для них у Ташбаані, і про ніч серед могил, і про те, як вили в пустелі дикі звірі. І розповів він про спеку і спрагу під час мандрів пустелею, і як майже досягли вони мети своєї, коли інший лев напав на них, поранивши Аравіс. А ще про те, як багато часу спливло відтоді, як він востаннє їв.
— Я б не сказав, що тобі не таланить, — сказав Могутній Голос.
— А хіба ж то таланить — натрапити на шляху на стількох левів? — запитав Шаста.
— Лев був лише один, — зауважив Голос.
— Як це один? Я щойно розповів тобі, що було щонайменше два леви першої ночі, і…
— Був лиш один, та він був прудконогий.
— Звідки ти знаєш?
— То був не хто інший, як я. — Шаста від несподіванки роззявив рота і нічого на це не сказав, тож Голос продовжив: — Я був тим левом, який примусив тебе пристати до Аравіс. І я був тим котом, який утішав тебе серед мертвих. Я був той лев, який, поки ти спав, відганяв від тебе шакалів. Я був той лев, який додав коням нової сили, нагнавши на них страху, аби ти встиг вчасно зустріти короля Луна. І я був той лев, якого ти не пам’ятаєш, але який відштовхнув човна, у якому ти, мале дитя на порозі смерті, лежав, аби човен пристав до берега, де сидів старий рибалка, якому тієї ночі не спалось і який тебе взяв за сина.