Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Не чекаючи на відповідь — і недарма, бо коні були надто виснажені, аби говорити, — він розсідлав обох та зняв із них вуздечки. Потім обтер їх, та так добре, як не зміг би й найліпший із королівських конюхів.

— Ось так краще, любі, — знов промовив він, — забудьте про все та відпочивайте. Ось вода, а он там — трава. Коли ж я подою своїх любих кіз, ви зможете поласувати ще й пахким молозивом.

— Пане, — нарешті знайшла в собі сили промовити Гвін, — чи житиме таркиня? Чи не вбив її лев?

— Хоч мистецтво моє і оповідає мені чимало про те, що відбувається тепер, — злегка всміхнувшись, відповів пустельник, — події майбутнього лишає воно невідомим. І не дано мені знати, чи побачить хтось із чоловіків, жінок чи тварин, як увечері за обрій заходитиме сонце. Але не втрачайте надії. Цілком імовірно, що дівчина проживе таке саме довге життя, як і будь-хто інший.

Отямившись, Аравіс із подивом виявила, що лежить обличчям униз на низькому, неймовірно м’якому ліжку в прохолодній, майже порожній кімнаті з голими кам’яними стінами. Вона ніяк не могла втямити, чого це лежить обличчям униз, доки не спробувала повернутися, і не відчула пекучий біль у спині, і пригадала все, і зрозуміла, чого це так болить. Вона ніяк не могла допетрати, із якого ж пружного матеріалу зроблено її ліжко, бо воно було зроблене з вересу (нічого ліпшого й не вигадаєш), а про таку рослину Аравіс ніколи й не чула.

Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою дерев’яною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:

— Як ти, доню, почуваєшся?

— Спину пече, батьку, — озвалася у відповідь Аравіс, — але загалом непогано.

Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.

— Лихоманка тебе обминула, — мовив він. — Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.

Він підніс їй до вуст дерев’яну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, випила все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.

— Тепер відпочивай, доню, — наказав пустельник. — Рани твої промиті та перев’язані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та вп’ястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять подряпин; пекучих, але не глибоких і зовсім не таких уже й небезпечних.

— Овва! — здивовано вигукнула Аравіс. — Удача мене не обминула!

— Доню, доню, — похитав головою пустельник, — я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися — те стане нам відомо.

— А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? — спитала Аравіс.