![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Він, отже, до ляхів, а ми тут лишимось кипчакам як здобич?!
— Та що ж це робиться у світі, леле!
Далебор мовив своїм глибоким голосом, і його почули всі:
— Якщо не хочете стати здобиччю кипчака — озброюйтесь і ставайте до битви! Чи мені вчити киян, як добути собі мечі?
До каменю, розсуваючи натовп, давно вже протискалося п’ятеро озброєних людей. Поранений вояк, якого вони штовхнули, пирхнув:
— Ось вони у кого… мечі!
Дід, що стояв поруч з ним, підскочив до каменя трохи не по-молодечому.
— Віщий волхве, — зашепотів, — ото — люди тисяцького! Вам би сховатися де…
Далебор пильно подивився на старого, чиє лице стягував давній рубець.
— Коли це ми з тобою, Сулице, — спитав врешті, — ховалися від озброєних людей?
— Замолоду, — прошамкав дід, — мене й справді прозвали Сулицею, а нині звуть дідо Шевчик. Але як ви мене пізнали? Се чари якісь, їй-пра!
— Пам’ятаєш, Сулице, печенізький набіг та облогу? — ледь всміхнувся Далебор, — і як ти останній свій ковток води віддав Данкові з Перунового Гаю, коли той від рани запаленої мав вогневицю?
— То ви і є Данко?! — охнув дід, — та ви ж наче молодші за мене! Оце вже — напевно чари!
Озброєні люди були вже зовсім поруч. Вогник зрозумів з уривків розмов, що це — міська варта, котра підкорялася київському тисяцькому. Юнак краєм вуха слухав розмову Далебора з дідом Сулицею, а очима стежив за вояками. Їхній старший якраз пробрався до каменя і мовив зачепливо:
— Що тут є? Це ти, старий поганине, підбиваєш люд на ворохобу?
Дідо Сулиця тут таки вступився за віднайденого знайомця:
— Чоловік пісні співає, десятнику! Про минуле, про звитяги пращурів!
— Тобі, діду, — хмикнув десятник, — вже про матір-сиру землю пісні слухати треба, а не про вояцькі справи! Радій, що я і тебе не всадив до холодної! А ти, — вже до Далебора, — віддай зброю й ходи за мною!
— Що віддати маю? — сумирно спитав Далебор, ховаючи насмішкуваті іскорки в золотавих очах, — гусла чи меч? І те, і те — зброя…
— Ти б, Лихото, — раптово втрутився поранений дружинник, — на полі бою був би такий хоробрий! Іч, як розмовляє зі старими! Батькові своєму тикай… дулю під носа! Забирайся геть, ми хочемо ще послухати, що мудра людина скаже!
— Ди-ивіться! — прищулився Лихота, — богатир! Тікав з-над Альти — аж курілося!
Молодик збілів на виду:
— Мене побратим виніс… на плечах… А то б там і залишився! Ти ж у цей час псував дівчат на Подолі, та лихву дер з людей за Коснячевим наказом!
— Слухай-но, Змагоре! — погрозливо мовив Лихота, — я не подивлюся ні на те, що ти — дружинник княжий, ні на батька твого! Засаджу до порубу, і нехай багач Батура викупляє тебе за великі грошики! Скільки він дав, до речі, аби тебе, сина теслі, поставили поруч з синами боярськими?
Вогник уважно стежив за суперечкою, одночасно очікуючи якогось наказу від Далебора. Та волхв мовчав, і тихо награвав на гуслах якусь пісню. Сперечальники тим часом вже почали брати одне одного за петельки. Змагор, якому супротивник зачепив поранену руку, відлетів просто на Вогника і аж зігнувся від болю.
Молодий Перунич вже не чекав наказів, а добре примірився і зацідив Лихоті просто під груди. Десятник грюкнувся на землю, трохи не збивши кількох глядачів.
— Людоньки, що це було? — простогнав Лихота, трохи отямившись, — як тараном вдарило!
Підлеглі десятника взяли Вогника в кільце. Той вихопив з піхов М’єльнір. Далебор мовив стиха:
— Обеззброй їх — і тільки!
Вогник кивнув на знак розуміння. М’єльнір замигав блискавицею Люди подалися назад, аби не потрапити під удар. Воякам же Лихоти здалося, що зброю з їхніх рук вирвало буревієм.
Далебор мовив на повен голос:
— Оце вам, людоньки, перші п’ять мечів! Добувайте решту!
Натовп вибухнув реготом і схвальними вигуками:
— Оце так воїн!
— Хто, отой косак з чубом?
— Чим ти дивився? Меч тільки блиснув — і все!
— А Лихота-то! Лихота! Той до нього лише доторкнувся, їй-пра!
— Язичники — а добрі люди.
— З чого ти взяв, що добрі?
— Бо нарешті управа найшлася на Коснячевих виплодків! Та й поради старий давав не як лихий чоловік! Що йому до Києва, та до хрещеного люду! А бач, говорить — русичі ми! Усі! І звістив, що одіб’ємо ворога! Се правдиве було віщування, я певен!
Змагор спитав шанобливо у Далебора, котрий поволі спустився з каменю і став поруч з Вогником:
— Вам є де зупинитись у Києві, Віщий?
— Напевно, — відповів волхв, — погостюємо поки-що у старого приятеля.
Дід Сулиця, якого стосувались ці слова, аж помолодшав від утіхи. Змагор же мовив прохально: