Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Оскільки психоісторія передбачає актуалізацію індивідуальної особистості дослідника, то Смирнов неправомірно критикує З. Фройда та інших психоаналітиків, які, на його думку, представляли певний психотип, але не декларували його у своїх дослідженнях: «головна помилка психоаналітиків полягала в тому, що вони не намагалися вияснити, з позиції яких характерів вони визначають людину», саме ця неувага дослідника до власного психохарактеру і народжувала, на його думку, внутрішню неспівмірність багатьох уявлень про наш психізм, робила сам дискурс суперечливим, оскільки той, хто починає говорити про психізм, виключав із психізму самого себе[157]. Фройд вважав, що психоаналіз можна провести лише з позиції подоланого едіпівого комплексу. Йому опонує Смирнов з позиції шизоаналізу. Шизонарцис «мислить історіософію як суб’єктивування об’єктного і додає сюди об’єктивізацію суб’єкта — ідею власного кінця, що наступає разом з кінцем історії»[158]. Ця імперська ідея кінця несвідомо пов’язується передусім з кінцем національних психоісторій. Оскільки українська література тривалий час розвивалася в тіні російської, то їх зіставлення може зіграти важливу роль для виявлення іманентного характеру української психоісторії, що суперечить цьому імперському «розвитку».
З погляду психоаналізу наявність у літератури своєї історії свідчить, що вона є результатом витіснення і сублімації, і так само, як особистість, не може звільнитися від матриці родового світу. Вона не може звільнитися від себе самої, тобто від тієї психічної програми, в яку поміщена, адже психоісторія національної літератури свідчить про досвід несвободи, травм, перверсій, а ускладнення її організації адекватне психоісторії складної проблемної особистості, що розвивається, розширюючи власну свідомість. Оскільки свідомість у психоаналізі означає не сутність психічного, а його якість[159], то основною умовою розвитку і є розширення свідомості, яке не має апокаліптичної завершеності (апокаліпсис передбачає початок нового циклу).
Онтогенез з погляду психоаналізу має субституційний характер, тобто означає стадіальний розвиток, динаміку ідентичності, а збереження національного Я (Его-свідомості) в цьому процесі передбачає самозбереження як збереження певного сакрального ядра. Відповідно індивідуальна історія розвитку, внаслідок якої формується психохарактер, нагадує велику історію, діахронію літератури або культури, де творча позиція сформованого психотипу не лише витісняється іншою, але на кожному етапі відбувається і самозбереження сутнісної ідентичності національної літератури. Тобто проблема психоісторії — це також проблема психоіманентності.
Відомий теоретик історії української літератури Г. Грабович, акцентуючи увагу на вивченні її специфічності, яка не обмежується тим, що літературна продукція подається синхронічно і діахронічно в чергуванні систем, а й бачиться як «особлива історія» зі своїм унікальним відношенням до «загальної історії», актуалізував теорію українсько-російської рецепції: рецептивна парадигма, на його думку, пріоритетизує українську літературу як літературу «нову», «молоду», оскільки вона постає супроти імперських норм і сподівань російської літератури. Під цим кутом зору, вважає Грабович, «нова українська література в її порівняно припізненому поставанню і в рецепції, що принципово наголошує її новопосталість, — стає немовби ідеальним об’єктом цієї теорії»[160]. Це саме можна сказати і про теорію психоісторії, яка передбачає психо-історичну компаративістику. Поштовхом до неї можуть стати проекти психоісторії російської (імперської) та української (антиколоніальної) літератур, що обумовлюють також перспективні шляхи вивчення іманентності інших європейських національних літератур. Російська імперська культура постає яскравим зразком імітаційної культури, тобто культури з втраченою материнською матрицею, що обумовлює провокацію розщеплення материнського об’єкта. Цей маскулінний батьківський вектор, що визначає імперський суб’єкт, унеможливлює моделювання психоісторії української літератури за зразком російської.
157
Смирнов И. П. Психодиахронологика. — С. 347.
158
Там само. — С. 347.
159
Фрейд З. Я и Оно. — С. 841.
160
Грабович Г. Теорія та історія: «горизонт сподівань»// Г. Грабович. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 72.