Улюблена пісня космополіта

Ця ідея мені сподобалась. Я відразу ж спробував пригадати що-небудь із пісень, та цієї миті до нашого столика підійшов хлопець, про якого я знав тільки те, що він — угорець і, схилившись до Вацлавого вуха, щось прошепотів. Потім відійшов.

— О третій годині збираємося в кафе в Ірини, — сказав мені Вацлав, відповідаючи на мій запитальний погляд. — Буде серйозна розмова.

Новина про серйозну розмову вразила мене менше, ніж те, як він назвав це кафе. «В Ірини»?! Я ж бо думав, що тільки мені відоме її ім’я, та виходить, що… Хоча, може, я знову перебільшую. Адже Вацлав бачив мене з нею, коли ми вперше говорили про її життя… Не ми, вона говорила, звісно… І він, зайшовши, перервав своєю появою нашу розмову… Ну гаразд, в Ірини, так в Ірини.

Домовившись про зустріч, ми підвелися з-за столу. Вацлав вийшов на вулицю, а я, підійшовши до офіціантки, спантеличив її запитанням:

— Вибачте, — звернувся я до неї, дружелюбно усміхаючись. — Чи не міг би я взяти з собою один кусник м’яса… слонятини?!

Вона кинула на мене цікавий погляд.

— Вам сподобалося?! Ви могли б і тут з’їсти ще одну порцію, хоча, щиро кажучи, це не молода слонятина…

Я терпеливо усміхався їй в обличчя, і це зробило свою справу: вона зайшла на кухню кафе і винесла мені кусень м’яса, мабуть, удвічі більший за той, що я з’їв на сніданок.

Я взяв зі стола серветку і, загорнувши в неї м’ясо, вийшов надвір. Виходячи, я не озирався, хоч і очікував її запитального погляду мені услід.

Ідея, що спала мені на думку, не була вже настільки дивною, та саме тої миті я чомусь подумав, що вона не зовсім звичайна.

Несучи кусень слонятини у правій руці і відчуваючи його важкість, я крокував уже знайомою мені «неакуратною» алеєю в бік занедбаного ботанічного саду. Йшов я, звичайно, не до заморських квітів і дерев, а трохи далі. Я йшов у «сад вибілених кісток» — саме так поетично назвав я для себе те місце, перебування у якому так скоро перекреслило мій тодішній настрій. Я йшов у вимерлий з о осад, щоби погодувати єдиних його мешканців — сріблястих вовків. Я йшов і думав про гімн, але тепер я вже не намагався жонглювати дзвінкими словами. Я думав про вже написані пісні і для початку перебирав у пам’яті пісні про кохання, бо були вони, як мені здавалося, змістовно ближчі до майбутнього гімну, ніж військові марші та інші нервово-паралітичні співи, зазвичай виконувані чоловічим або змішаним хором.

Позаду залишилось розлога смоківниця, під якою я пив вино з однієї склянки з майбутнім президентом. Добре було б, якби це дерево жило довше!

Пісні про ревнощі та нещасливе кохання я відкинув одразу. Я навіть не гадав, скільки подібного мотлоху зберігається в моїй пам’яті.

А от й іржаві паркани, що розбігаються праворуч і ліворуч від мене, ховаються в кущах і деревах та примудряються навіть іржею своєю маскуватися під колір кори старих кипарисів.

Здрастуйте, Еуфорбії та Артензії! Я, їй-богу, ледь не вимовив цього!