Tattoo. Читання по очах

– Гаразд, – нарешті розслабив обличчя «сфінкс» і пустив туди усмішку. І вона несміливо застрибнула на фейс. – Ви нормальні чуваки. Мені такі подобаються. Тримаєте удар і не пищите. За це – бонус. Ловіть: у справжнього чоловіка на цьому світі дві проблеми.

Марченко й Лисиця спочатку зраділи, але, почувши, який той «бонус», розчаровано застигли, чекаючи продовження. Та оповідач не поспішав. І коли мовчання перетворилося на прірву, в яку могла полетіти попередня фраза, а разом з нею – й симпатія «його величності», донкор не витримав:

– І які ж?

– Жінка, – спокійно відповів Термінатор.

– А яка друга? – підтримав донеччанина киянин, насторожено завмерши над блокнотом.

– Що «друга»? – зіграв у незрозумілість «Син Неба».

– Ти ж сказав «дві проблеми», а назвав одну, – ніби поскаржився Ігор.

– Однієї жінки вистачить не на одну проблему. – «Імператор» почувався по-імператорськи. Лишалося руки скласти на пузі. Але заважала чашка. – І, на жаль, не на дві. А може – й на щастя.

– Це на цьому світі. А на тому? – починав розходитися професор.

– Опинитесь – дізнаєтесь. – І «його величність» зробив останній ковток «вогню життя». Все. Кінець. Розмову закінчено. Така домовленість.

Гості теж допили й поставили порожні чашки.

– Дякуємо! – підвівся Ігор. – Розмова класна. Багато поживи для роздумів.

– Гм, – усміхнувся кутиками вуст Термінатор. – «Те, до чого прагне вища людина, знаходиться у ній самій, а те, що шукає нижча, – в інших»[32].

– Ви нам дуже допомогли, – додав і свого комплімента професор, хоча аж зуби крутило сказати, що це не так. Вивалити на господаря все, що накипіло. Але… Не по-китайськи це. Та й не по-нашому. Гості ж таки.

– «Учителі відчиняють двері. А входиш ти сам». – Афоризми у «Сина Неба» таки не закінчувались.

– Істинно, – видав Марченко, якому здавалося, що це прозвучить як «амінь». Але він помилився. Передбачити тут вийшло б хіба що в Едґара Кейсі[33].

– «Істина існує лише остільки, оскільки існує неправда»[34].

– Розумно, – виніс вердикт Лисиця. Хоча його про це ніхто не просив.

Лишався маленький шанс, що після цих слів потік афоризмів продовжиться, але гості знову не вгадали.

З’явився «теракотовий воїн» і застиг, чекаючи розпорядження.

– Проведи гостей, – звелів «імператор», а журналістам замість слів прощання кинув: – Успіхів! «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати».

Лисиця не зміг стриматися й на прощання теж сяйнув (колись же вчив для тренування пам’яті):

– «Мудра людина не робить іншим того, чого вона не бажає, щоб зробили їй»[35].

«Син Неба» знову ледь усміхнувся і розгорнув блокнот. Тепер уже точно the end.

«Глиняний піхотинець» повів знайомим для гостей маршрутом. Ті залишали кафе з пошматованим настроєм. Термінатор напхав їх своїми придуркуватими шарадами. Від яких аж нудно. Аж у шлунку ніби важкість завелася. І тепер усе китайське сприймається як пов’язане з цим «кафешним любомудром». Остогидлим і самовпевненим. Просто – самодуром. І невідомо, скільки потрібно часу, щоб ця печія минула. Навіть коли проковтнеш «Печаєвські». Цілу упаковку.