Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Ніле, залізнична компанія не збрехала. Вона заплатила компенсацію.
Хлопець не відповів, продовжуючи тюкати сокирою.
— Там грубі гроші, — сказав батько. — Подумай, що ти з ними зробиш.
Ніл припинив тюкати і підняв очі:
— Я буду вчитися на художника.
— На художника? — здивувався батько, потім погляд його впав на аркушики з малюнками, що лежали на призьбі. — А! Ну, можна і на художника. А я думав, може, скотину купиш чи що.
Скотину? Чи батько жартують? Як же йому, каліці, поратися з домашньою худобою? Та й нащо та худоба, якщо Ніл раптом відчув, що разом із втратою ноги отримав нову, таємну силу. Він зрозумів, що речі, якщо їх намалювати, залишаються з тобою назавжди. Пробіг собака — і сховався десь, а у тебе на папері він заклякне і стоятиме вічно. Горобці купалися в пилюці та полетіли — а у тебе залишилися і вони, і пилюка, і сонце, що грає у шибках, а головне — настрій. Дивишся на малюнок і можеш його відчути.
Забравши частину тіла, Господь натомість зробив Нілові подарунок — час і наснагу, щоб малювати, щоб навчитися зберігати на папері те, що бачиш, і те, чого навіть іще не бачив. Раптом виявилося, що у цьому Ніл є особливим, бо коли люди бачили його малюнки, вони не казали «каліка», вони цокали язиками від захвату.
— Як ловко він малює! — говорили сусіди. — Талант від Бога!
Поступово він почав відчувати свою владу над світом — адже усе, що роблять люди, можна спочатку намалювати. Малюєш дім — а тоді вже будуєш. Малюєш рушник — і сідай вишивати. Зовсім несподівано малювання виявилося справжнім дивом. За допомогою олівця ти міг творити цілі світи, відчуваючи себе подібним до Господа.
І оце усвідомлення могутності, наближення до Творця — та поміняти на худобу?
Батько дивився запитально, чекаючи від Ніла останнього слова. І той сказав:
— Я буду малювати. Я поїду до Варшави, у школу мистецтва.
15
Антося боялася Грома, бо він супив свої чорні брови і завжди сварився на маму Устину. А дядько Зот захищав маму. І взагалі він був добрим, учив Антосю малювати і навіть вирізав для неї її літеру.
— Дивися, це літера А, — дядько Зот помастив дерево тампоном з фарбою і лишив відбиток на аркуші паперу. — А, — повторив він, потім стукнув поруч іще одну, за нею іще. —А! А! А! А!
— У мене немає стільки А, — серйозно заперечила дівчинка. — Ан-то-ся. Чуєш? Тільки одне.
— Але якщо ми захочемо написати інші слова, знадобиться багато А. От, наприклад «баба Марта», скільки потрібно А?
Антося один за одним склала пальчики на правій руці:
— Чотири. Я вже вмію рахувати. Але тільки до десяти, правда, мамо?
— Правда, — погодилася Устина, що прала білизну у довгих ночвах.
Дядько Зот засміявся:
— Ну значить, одна А буде твоя, а чотири — бабусиних.
— Ага! — обурилася Антося. — Чого це їй чотири, а мені лише одну?
— Так ти ж сама порахувала!
Очі Зота стали теплими, як лелітки у грубці — так було завжди, коли він грався з Антосею. Вони були різними, ці очі — то уважними та чіпкими, коли малював, тоді складалося враження, що він бачить не лише людей та предмети, але й те, що знаходилося під поверхнею, всередині, в душі. Принаймні Устині так здалося, коли він малював її портрет — аж мороз поза шкірою пішов від цього погляду. А бувало, що очі Зота ховалися під повіками так, що залишалася лише тоненька щілинка з якої іноді блимав погляд, немовби сигналив: я не сплю. Тоді він думав — чи то над новими малюнками, а чи то згадував щось — і Устина відганяла Антосю, щоб не заважала. Але Зот пробачав дитині все — навіть коли вона лізла під руку або відривала від думок. Жодного разу не насварився, навіть пальчиком не пригрозив. «Гарний був би з нього батько», — мимоволі з’являлася думка в Устининій голові.
— Ти не дуже витріщайся, — пролунав голос над вухом.
Устина обернулася. Поруч стояла бабка Марта і несхвально хитала головою.
— Та не витріщаюся я.
— А то не видко! — свекруха насупилася. — У самої слина аж у ночви крапає.
— І ніц не крапає! — огризнулася Устина. — За собою, мамо, дивіться.
Вона так запекло взялася мутузити білизну, що та мало не рвалася на шматки. Бабка Марта не відходила — спостерігала мовчки, аж поки зітхнула:
— Ти вважєй, Устино. Всі нічні — смертники. Це тільки вигляд один, що живі. А насправді ніхто з них не повернеться. Усі залишаться в землі.
Вона відійшла, а Устина знову підняла погляд на Зота, який схилився з ножем над черговим кліше, і на мить здалося, що з-під його блідої шкіри проглядає смертельна синява, наче паморозь на шибках узимку.
— Дядьку Зот, — Антося знову напосілася зі своїми розпитуваннями. — А нащо ви оцих солдатів вирізаєте?
Зот подивився на неї без тіні роздратування.
— Як це, нащо? Щоб їх стало багато. З одної такої картинки можна надрукувати стільки, як з твоєї літери А. Я ж тобі показував.
Антося горіла цікавістю, тому зайняла своє улюблене місце — верхи на дерев’яній нозі дядька Зота. Вона любила так сидіти та спостерігати за його роботою.
— А навіщо тре їх багато? — запитала дівчинка.
— Для того, щоб ворог знав: нас тисячі і тисячі. І всі ми боремося за Україну. От подивися, — Зот взяв тампон, акуратно поплямкав фарбою на поверхні та зробив відтиск на папері. — Бачиш? Це повстанці.
Антося уважно оглянула малюнок, потім помацала його пальцем, немовби спробувала переконатися у справжності. Сухий папір швидко всотував фарбу, тому палець залишився чистим.
— Бачу, — сказала вона серйозно. — У них зброя.
— Правильно, — посміхнувся Зот. — І цією зброєю вони виганяють з України ворогів.
— А якщо їх надрукувати багато, то вони переможуть?
Зот посміхнувся:
— Обов’язково переможуть.
— Обіцяєш? — Антося подивилася на нього серйозними, якимись недитячими очима.
— Обіцяю, — прогнав з обличчя посмішку Зот.
Антося злізла на землю і зробила крок назад.
— Тоді друкуй, — сказала вона. — Я більше не буду тобі заважати.
І кілька хвилин вона й справді дотримувалася цієї обіцянки. Потім запитала:
— А ти подаруєш мені мою літеру?
— Звісно, — Зот взяв зі столу кліше з вирізаною літерою А і простягнув дівчинці.
— Ні! — кліше раптом накрила чоловіча рука.
Біля Антосі стояв Грім і брови його, як завжди, були зсунуті до перенісся.
— Це моя літера! — обурилася Антося.
— Друже Зот, — голос Грома попри намагання зберігати поштивість, бринів обуренням. — Не можна нічого давати дітям. Вона розпашталакає на всейкий світ!
— І ніц я не розпашталакаю, — ображено сказала Антося, але її не слухали.
— Це тільки одна літера, — відказав Зот.
— А де вона взялася? — парирував Грім. — Якщо запитають?
Зот не знайшов, що відповісти.
— Друже Зот, — спокійніше, але все ще із притиском продовжував Грім. — Я відповідаю за вашу безпеку і тому не можу дозволити порушувати конспірацію.
Антося не знала таких складних слів, як «конспірація» чи «безпека», але зрозуміла, що дядька Зота сварять через неї. І що її літеру забере собі Грім.
— Віддай! — сказала вона дзвінко. — Це не твоя літера, а моя! У тебе навіть немає жодної А. Г-р-і-м. Зрозумів? А в мене є. Ан-то-ся.
Зот подивився на неї, потім на Грома і простягнув до нього руку. Він вимогливо поворушив пальцями, і Грім врешті вимушений був скоритися. Знехочу, через силу, він розчепірив пальці, і дерев’яна «А» повільно упала в долоню Зота. Той зітхнув, потім стиснув пальці.
— Хай вона поки полежить у мене, гаразд? — голос його вмить змінився, став лагідним та оксамитовим, а рука тим часом сховалася під столом і поклала кліше у кишеню штанів. — Але ти завжди зможеш нею гратися. Домовилися?
— Домовилися, — шморгнула носом дівчинка.
Ні, вона не заплакала. Бо не хотіла, щоб злий Грім тішився її сльозами. Але коли він пішов, Антося непомітно потягла зі столу папір із відбитком, на якому повстанці зі зброєю ішли виганяти ворогів. І ввечері заховала його серед своїх найбільших скарбів — поруч із картинкою з журналу, де намальована Королівна Сніжка.