Казка старого мельника

— Так двері осикові, сестронько... Не сила мені їх відчинити!

— Так отож. І хата з осики, що ваша нечиста сила її боїться. А як вона добре горить! — І звеліла Іванові: — Видобудь вогню!

Як тільки той дістав кресало, за дверима зчинилось таке дике виття і така метушня, удари по стінах, дверях, немов сам Марко по пеклі гуляв. Іван черкнув кресалом, запалив жмут соломи і став, чекаючи наказу Параски, та враз за дверима все замовкло, заспокоїлось.

— Зачекай, не пали, — сказала Параска. — Вгамувалися нечестивці. Гляну, що там сталося.

— Не треба, Парасонько-голубонько! — заходився жалібно просити Іван. — Давай звідсіля тікати!

Та «голубонька» знову дала йому добряче ліктем під ребра, він аж осів. Тихенько відчинила двері... але в кімнаті було темно, порожньо, зловісно, наче хвильку тому тут не біснувалася нечисть.

Іван визирнув у неї з-за спини і тільки промовив:

— Ти ба... Куди ж вони поділись?

— Мабуть, примарилося... — вирішила Параска, різко зачинивши двері.

— Такого й у страшному сні не могло примаритися, — заперечив Іван, інтенсивно хрестячись. — Йдемо звідсіля!

— Я тобі зараз піду, лайдако! Поки сестру не відшукаю, не вступлюся з хутора! Перебудемо тут ніч, а завтра зранку — підемо її шукати.

...Гер Шмальц з товариством весело ввалились у сіни. Він вирячкувато обвів поглядом своїх камрадів, показуючи пальцем на двері, за якими у світлиці шуміло гуляння. Мовляв, зараз, розважимось! Вояки у нього за спинами весело загуділи, мовляв, давай скоріше. Гер Шмальц штовхнув вперед двері... Та враз... музика обірвалась, за дверима морок і пустка. Проте за інерцією всі вояки влетіли до світлиці. І заціпеніли від подиву... Вони стояли в цілковитій темряві, здивовані і налякані. Раптом здалеку, мовби, за сотню кроків від них запалився дрібний вогник, почав наближатись, збільшуватись. І перед вояками постав старезний потворний дідуган, убраний лише у подерту сорочку до колін. В руках у нього немилосердно чаділа чорна, потворна свічка...

Дідуган огидним голосом загарчав до вояків:

— Мунту ме тунама на дагну нва я нзанді! Тобі казали сюди не їхати! Чому ти поїхав?! Чому порушуєш наш спокій? Мунту кулута гонсо не бунене канс, гер Шмальц!

Вояки оторопіло дивились на старого і не розуміли, що відбувається. Дід розвернувся — і полум’я свічі вихопило із пітьми постаті песиголовців, що стояли у нього за спиною. Їхні морди погрозливо шкірились з-під каптурів.

Один із нечестивців прогарчав:

— Ан’їур бакітан! Мор жас хім! Он жомиж акір пок-лот!

Дідуган загарчав у відповідь:

— Пок-лот кінваніну казум! Яш акір! — і, люто виблискуючи очима, показав своїм песиголовцям на вояків. — Рабі лас рабі алл бок!

Вояки наче прокинулися і, відштовхуючи один одного, в паніці кинулися до виходу.