Твори в 4-х томах. Том 2

Ті реклами Енріке знаів напам'ять. За п'ятнадцять місяців, поки він був на війні, вони анітрохи не змінилися: мабуть, там крутили все ті самі платівки, — а проте за кожним звуком сирени вій відчував отой дрож, і то була така ж звична реакція на небезпеку, як 1 стойка мисливського собаки, коли він зачує перепела.

Раніше було не так. Від небезпеки й страху в нього починало млоїти всередині, і він почував себе геть розбитим, наче хворий на пропасницю, і втрачав здатність зрушити з місця, і саме тоді, коли треба було змусити ноги йти вперед, вони не хотіли йти. Тепер він не той, що був, і здатен робити все, що потрібно робити. Єдине, що залишилося в нього з численних проявів страху, крізь які проходять навіть найвідважніші люди, — це отой дрож. Тепер це його єдина реакція на небезпеку, коли не брати до уваги випоту, що, як він знав, залишиться назавжди й нічого не вадить, а тільки попереджає його.

Стоячи отак у затінку й не спускаючи з очей чоловіка в солом'яному капелюсі, що сидів тепер під деревом на розі, Енріке почув, як на підлогу веранди впав камінець. Він навпомацки пошукав його, але марно. Помацав під ліжком, але й там не знайшов. Та ледве він підвівся з колін, як на веранду впав ще один камінець і, відскочивши від плитчастої підлоги, покотився в куток. Енріке підняв його. То був звичайний собі гладенький голячок, і, поклавши його в кишеню, Енріке зайшов у дім і спустився до задніх дверей.

Він став, притиснувшись до одвірка і тримаючи в руці важкий кольт.

— Перемога, — сказав він півголосом, і уста його гірко скривились, вимовляючи це слово, а босі ноги враз перенесли його до другого одвірка.

— Для тих, хто на неї заслужив, — відповів хтось із-за дверей.

Голос був жіночий і проказав відзив швидко й нерозбірливо.

Енріке відсунув засувку і лівою рукою розчинив двері, не

опускаючи кольта в правій руці.

У темряві перед ним стояла дівчина з кошиком. Голова її була пов'язана хусткою.

— Здрастуй, — мовив він, зачинив двері й узяв їх на засув.

Він чув, як вона дихає в темряві. Тоді забрав у неї кошик

і поплескав її по плечу.

— Енріке, — озвалася вона, і він не бачив, як спалахнули її очі й засвітилось обличчя.

— Ходімо нагору, — сказав він. — Хтось стежить за будинком з вулиці. Ти не помітила?

— Ні,— відповіла вона. — Я йшла через пустирище.

— Я покажу його тобі. Ходім на веранду.

Вони піднялися сходами. Енріке ніс кошик, тоді поставив його поруч з ліжком, а сам пройшов до рогу будинку й визирнув на вулицю. Негра в солом’яному капелюсі вже не було.

— Ага, — спокійно мовив Енріке.

— Що «ага»? — спитала дівчина, торкнувшись його руки,! теж визирнула туди.