Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Що можна написати про сьогоднішню операцію? — спитав я.
— Не більше від того, що буде в офіційному повідомленні. У вас там ще є віскі в тій довгій флязі?
— Є.
Він ковтнув із фляги й акуратно облизав губи. Колись він був капітаном угорських гусарів, а згодом, коли вже командував іррегулярним кавалерійським загоном Червоної Армії, захопив у Сибіру поїзд із золотом і утримував його цілу зиму за морозів, що сягали сорока градусів. Ми були добрими приятелями, і він любив віскі, а тепер його вже немає серед живих.
— Негайно вибирайтеся звідси, — сказав він. — їхати є чим?
— Так.
— Щось зняли?
— Трохи зняли. Танки.
— Танки, — гірко мовив він. — Свині. Боягузи… І стережіться, щоб вас не вбило, — додав він. — Ви ж письменник.
— Я не можу зараз писати.
— Напишете потім. З часом ви зможете про все це написати. Тільки глядіть не загиньте. Головне — не загинути. А тепер їдьте.
Сам він не скористався з власної поради, бо через два місяці його вбило. А найдивовижніше щодо того дня — це як чудово вийшли кадри з танками. На екрані вони йшли з-за узгір'я невідпорною лавою, погойдуючись на гребенях, мов великі кораблі, і з брязкотом сунули вперед, до тієї примарної перемоги, що була тільки на кіноплівці.
Якщо хто й був того дня найближчий до перемоги, то це отой француз, що вийшов із бою, високо тримаючи голову. Та його перемога тривала не довго — тільки до півдороги з того узгір'я. Ми побачили його простертого там, на схилі, як був, із скаткою через плече, коли йшли виїмкою до штабної машини, що мала відвезти нас у Мадрід.
НІХТО НЕ ВМИРАЄ!
Колись той будинок був рожевий, але з часом тиньк облупився і вицвів од вологи; а з веранди нагорі було видно море в кінці вулиці — синє-синє. Край тротуару росли лаври, такі високі, що тінь від них падала аж на веранду, і в тому затінку завжди стояла прохолода. У глибині веранди висіла клітка з дроздом, але зараз птах не співав і навіть не щебетав, бо клітка була накрита: її накрив знятим із себе светром чоловік років двадцяти восьми, худий, смаглявий, з темними колами під очима й давно не голеним обличчям. Він стояв, трохи розтуливши вуста, і дослухався. Хтось намагався відчинити чільні двері, замкнені на замок і взяті на засув.
Дослухаючись, він чув шелест вітру у верховітті лаврів, сигнал таксі, що проїхало вулицею, голоси дітлахів на суміжному пустирищі. Потім почув, як обертається ключ у замку чільних дверей. Він чув, як клацнув, відімкнувшись, замок, але двері тримав засув, і замок клацнув знову. Водночас він почув удар битки по бейсбольному м'ячу і зараз же по тому — лемент дітлахів на пустирищі. Він стояв, облизуючи губи, і дослухався до того, як хтось знову орудував ключем, тепер уже біля задніх дверей.
Енріке— так звали того чоловіка — швидко роззувся і, обережно поставивши черевики на підлогу, нечутно подався в той кінець веранди, звідки видно було задвірок. Біля задніх дверей нікого не було. Він шмигнув назад і крадькома визирнув на вулицю.
Тротуаром попід лаврами пройшов якийсь негр у солом'яному капелюсі з пласким наголовком та вузькими крисами, у сірій вовняній куртці і чорних штанях. Енріке спостерігав далі, та нікого більше не було. Він ще трохи постояв, видивляючись і нашорошивши вуха, а тоді зняв з пташиної клітки светр і на-дяг на себе. Чатуючи, він аж упрів, і тепер йому було холодно в затінку, на холоднуватому північно-східному вітрі. Під светром у нього була шкіряна кобура на ремені через плече. Шкіра потерлась і від поту взялася білястою осугою. Важкий «кольт-45» намуляв йому гулю під пахвою.
Енріке ліг на брезентове складане ліжко, що стояло під самою стіною. Він і досі дослухався.
Дрізд щебетав і скакав у клітці, і Енріке подивився на нього. Тоді підвівся і відхилив дверцята клітки. Дрозд скоса позирнув на дверцята і втяг голову в пір’я, а потім випростав шию і задер дзьоба.
— Не бійся, — лагідно мовив Енріке. — Ніхто тебе не обманює.— Він застромив руку в клітку, і дрозд почав битись об дротяні стінки. — Дурник ти, — сказав Енріке і забрав руку з клітки. — Хіба не бачиш — відчинено.
Він ліг долілиць на ліжко й поклав підборіддя на зчеплені руки. Тоді знову нашорошив вуха. Він почув, як дрізд вилетів з клітки й трохи згодом заспівав, уже десь серед гілля лаврів.