Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Вона мовчала, і він узявся доїдати те, що лишилося.
Вітер у кронах дерев чимдалі дужчав, і на веранді стало холодно. Енріке поскладав тарілки назад у кошик і втер рота серветкою. Тоді ретельно витер пальці і обняв дівчину за плечі. Вона плакала.
— Не плач, Маріє,— сказав він. — Того, що сталося, не вернеш. Нам треба думати, як діяти далі. Попереду багато роботи.
Вона не озивалась, і в світлі, що доходило від ліхтаря на розі, він побачив, що вона дивиться просто перед себе.
— Нам треба покінчити з усякою романтикою. Оцей будинок— один із проявів такої романтики. Треба покінчити з тактикою терору. Годі вже тих авантюр.
Дівчина й далі мовчала, і він дивився на її обличчя, про яке думав усі ті місяці щоразу, коли тільки міг думати про щось інше, крім свого діла.
— Ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — На живу людську мову не схоже.
— Пробач, — сказав він. — Цього навчило мене життя. Це те, що має бути зроблено. І воно для мене важить найбільше.
" А для мене найбільше важать мертві,— сказала вона.
— Мертвим шана. Але це не так важить.
— Знову ти наче з книжки, — сердито мовила вона. — У тебе замість серця книжка.
— Пробач, Маріє. Я думав, ти зрозумієш мене.
— Я розумію тільки те, що вони мертві,— одказала вона.
Він знав, що то неправда. Вона не бачила, як вони вмирали
на дощі в маслинових гаях над Харамою, і в спеку у зруйнованих будинках Кіхорни, і на снігу під Теруелем. Та знав він і інше: вона ставить йому за вину те, що він живий, а Вісенте загинув, — і раптом десь у найдальшому вцілілому закутку його колишньої душі, про який він давно забув, спалахнула болісна образа.
— Тут був птах у клітці,— сказав він. — Дрізд.
— Еге ж.
— То я його випустив.
— Он який ти добренький! — мовила вона глузливо. — А я й не знала, що солдати такі м'якосерді.
— Я добрий солдат.
— Вірю. Ти й говориш, як добрий солдат. А яким солдатом був мій брат?
— Чудовим солдатом. Він був веселіший, ніж я. Я не веселий. Це моя вада.
— А він був веселий?
— Завжди. І ми дуже любили його за це.
— А ти не веселий?
— Ні. Я сприймаю все надто серйозно. Це вада.
— Зате самокритики тобі не бракує і говориш так, наче з книжки читаєш.
— Краще б я був веселіший, — мовив він. — Ніяк не можу навчитися,
— Та веселі ж усі загинули.
— Ні,— відказав він. — Он Базіліо веселий.
— То й він загине, — мовила вона.
— Маріє! Як ти можеш? Ти говориш як поразниця.
— А ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — Не чіпай мене. У- тебе холодне серце, і я тебе ненавиджу.
У ньому знов спалахнула образа; а він же вважав, що серце його затверділо й що тільки фізичні страждання можуть завдати йому болю. І далі сидячи на ліжку, він нахилився.
— Стягни з мене светра, — сказав він.
— А це ж навіщо?
Він підняв ззаду светр і повернувся до неї спиною.
— Дивись, Маріє. У книжці такого не побачиш.
— Не буду я дивитися, — відказала вона. — Не хочу,
— Дай-но руку.
Він відчув, як її пальці намацали слід наскрізної рани, крізь яку вільно пройшов би бейсбольний м'яч; той жахливий рубець від рани, що в неї хірург, прочищаючи її, застромляв руку в рукавичці; і той рубець перетинав його від одного боку до другого. Він відчув дотик її пальців і аж здригнувся всередині. Потім вона міцно обняла його і цілувала, і вуста її були острівцем у раптовому океані гострого болю, що затопив його сліпучою, нестерпною, навальною, пекучою хвилею і одразу ж відринув. Та вуста були ще тут, усе ще тут — і ось він приголомшений, весь спітнілий, уже сам на ліжку, і Марія плаче й благає:
— Ой Енріке, пробач мені. Пробач. Пробач.
— Пусте, — мовив Енріке. — Нема чого пробачати. Але це було не в книжках.
— Тобі завжди так боляче?
— Завжди, як торкнутись чи рвучко зрушити з місця.
— А як хребет?
— Його лише трохи зачепило. І нйрки теж. Осколок зайшов з одного боку і вийшов з другого. А ще є рани нижче і на ногах.
— Енріке, пробач мені.
— Ет, чого там. Погано тільки, що не можу тебе обняти і от що не веселий.
— Ми обнімемося, коли все мине.
— Еге ж.
— Воно скоро мине.
— Еге ж.
— Я піклуватимусь про тебе.
— Ні, це я про тебе піклуватимусь. Нічого страшного нема. От тільки боляче, коли торкнутись чи рвучко зрушити. Мене це не турбує. А тепер нам треба братися до діла. Треба скоріше піти звідси. І сьогодні ж вивезти все, що тут є. Усе це треба переховати в інше місце, за яким ніхто не стежить і де воно добре збережеться. Воно знадобиться нам ще не скоро. Доведеться багато попрацювати, поки ми знову створимо потрібні умови. Треба виховатй чимало людей. На той час патрони навряд чи будуть придатні. В нашому кліматі швидко псуються капсулі. А зараз нам треба йти звідси. Я й так зробив дурницю, що затримався тут так довго, а той дурень, який запхав мене сюди, відповість перед комітетом.