Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Я маю відвести тебе туди вночі. Вони вважали, що вдень тобі буде тут безпечно.
— Цей будинок — чистісіньке безглуздя.
— Ми скоро підемо звідси.
— Давно б слід було піти.
— Поцілуй мене, Енріке.
— Ми обережно, — мовив він.
І потім — у темряві на ліжку, заплющивши очі, обережно прилаштовуючись і відчуваючи на своїх вустах її вуста, і щастя без болю, і те, що ти вдома й немає болю, дома й живий і немає болю, і що тебе кохають і немає болю, і ота порожнеча, що була в їхньому коханні, уже заповнилась, і вуста їхні злиті в темряві, і вони щасливі, щасливі, у тій гарячій темряві, вони вдома, і немає болю, аж раптом — пронизливе виття сирени, і знову біль, нестерпний біль, і то справжня сирена, а не радіо. Та не одна сирена. їх дві. І вони наближаються з обох кінців вулиці.
Він повернув голову, тоді підвівся. Подумав: не довго випало побути вдома.
— Виходь через задні двері й на пустирище, — звелів він. — Іди, а я буду відстрілюватися звідси й відверну їхню увагу.
— Ні, йди ти, — заперечила вона. — Прошу тебе. Я сама залишуся й буду відстрілюватись, і тоді вони думатимуть, що ти ще тут.
— Слухай, — мовив він. — Ми підемо обоє. Тут нема чого захищати. Вся ця зброя ні до чого. Краще піти.
Ні, я залишуся, — сказала вона. — Я захищатиму тебе.
Вона простягла руку до його кобури, але він ляснув її по щоці.
— Ходім. Облиш ці дурниці. Ходім.
Вони спустилися вниз, і він відчував її позаду за собою. Тоді відчинив двері, і обоє вийшли в темряву. Він обернувся і замкнув двері.
— Тікай, Маріє,— сказав він. — Отуди, через пустирище. Ну ж бо!
— Я хочу з тобою.
Він знову ляснув її по щоці.
— Тікай. Потім падай у бур'яни і повзи. Пробач мені, Маріє. Але йди вже. Я подамся в інший бік. Тікай, — сказав він. — Та тікай же, хай тобі чорт!
Вони воднораз шаснули у буйні бур'яни. Він пробіг кроків двадцять, а потім, коли поліційні машини спинилися перед будинком, припав до землі й поповз.
Він уперто продирався крізь густий бур'ян, і обличчя йому всипав квітковий пилок, а будяки боляче кололи руки й ноги; і Тоді він почув, як ті обходять будинок. Ось уже оточили його.
Він уперто повз далі, напружено думаючи, не зважаючи на біль.
«Чому сирени? Чому немає машини на задвірках? Чому немає ліхтаря чи прожектора на пустирищі? Авжеж, кубинці,— думав він. — Це ж якими треба бути пихатими дурнями. Мабуть’, певні, що в будинку нікого нема. То й приїхали забрати зброю. Але чому сирени?»
Він почув, як ламали двері. Гомоніли коло будинку. Потім хтось там двічі свиснув, і він поповз далі.
«От дурні,— подумав він. — Але вони вже, мабуть, знайшли кошик і тарілки. Нікчемні людці. Навіть облаву як слід провести нездатні».
Він уже доповз мало не до протилежного краю пустирища. Тепер йому треба було підвестись і перебігти вулицю, за якою стояли будинки. Поки він повз, біль не дуже дошкуляв йому. Енріке вже навчився пристосовуватись майже до будь-якого руху. Гострого болю завдавали тільки різкі порухи, і тепер він боявся підвестись.
Не виповзаючи з бур'янів, він став на одне коліно, перетерпів напад болю, а тоді викликав ще, один такий же напад, підтягаючи друге коліно, перш ніж звестися на ноги.
У ту мить, як він метнувся через вулицю до найближчого будинку, клацнув прожектор і одразу ж упіймав його своїм широким променем. Засліплений яскравим світлом, він розрізняв тільки темряву обабіч тієї білої смуги.
Прожектор світив з поліційної машини, що приїхала тихцем, без сирени, і стала на задньому розі пустирища.
Коли Енріке тонким, чітко окресленим силуетом випростався назустріч прожекторові й сягнув рукою по револьвер, із затемненої машини пролунала автоматна черга. Відчуття було таке, наче б'ють кийком по грудях, та болю завдав тільки перший удар. Решта озвалися немов відголосками.
Він повалився долілиць у бур'ян, і в ту коротку мить, поки він падав, а може, ще в попередню, між спалахом світла й першою кулею, у нього майнула лише одна, остання думка: «Ні, не такі вони дурні. Ще, гляди, й пуття з них буде».