Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Якби йому вистачило часу ще на одну думку, він, напевно, побажав би, щоб хоч на другому розі з цього краю пустирища не було машини. Але й там стояла машина, і її прожектор уже нишпорив по пустирищу. Широкий промінь просвічував бур'яйи, серед яких затаїлася Марія. А в темній машині автоматники вели за ним рифлені стволи своїх безвідмовних потворних «томпсонів».
Під деревом у темряві за тією машиною стояв негр. На ньому був солом'яний капелюх і вовняна куртка. На грудях під сорочкою висіло намисто з амулетів. Він спокійно стояв, спостерігаючи, як працює прожектор.
Тим часом прожектор і далі промацував пустирище, де, розплатавшись і уткнувши підборіддя в землю, лежала дівчйна.
Вона не зрушила з місця відтоді, як почула автоматну чергу. Лежала й відчувала, як б'ється об землю її серце.
— Ти бачиш її? — спитав хтось у машині.
— Треба прочесати всі бур'яни, — сказав лейтенант. — Hola! [106] — гукнув він до негра, що стояв під деревом. — Біжи-но до будинку й скажи, нехай вони йдуть сюди до нас цепом через пустирище. Ти певен, що їх тільки двоє?
— Тільки двоє,— спокійно відповів негр. — Одного вже нема.
— Катай.
— Слухаюсь, сеньйоре лейтенанте, — сказав негр.
Притримуючи обома руками свій капелюх, він побіг краєм пустирища до будинку, де вже яскраво світилися всі вікна.
Дівчина лежала в бур'янах, зчепивши руки на потилиці.
— Допоможіть мені все це знести, — промовила вона у траву, ні до кого не звертаючись, бо нікого поруч не було. Потім нараз заплакала й знову сказала: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Феліпе. Допоможи мені, Чучо. Допоможи мені, Артуро. І ти, Енріке, допоможи мені…
Колись вона проказала б молитву, але ті часи минули, а їй так потрібна була підтримка.
— Допоможіть мені мовчати, якщо вони схоплять мене, — провадила вона, уткнувшись ротом у траву. — Допоможи мені мовчати, Енріке. Допоможи мовчати, Вісенте, до самого кінця.
Вона чула, як позад неї посуваються ті — немов нагоничі, коли ото полюють зайців. Вони йшли широким стрілецьким цепом, освітлюючи бур'яни електричними ліхтариками.
— О Енріке, — мовила вона, — допоможи мені!
Вона розчепила руки і, забравши їх з потилиці, простягла обабіч себе. «Так буде краще. Якщо я побіжу, вони почнуть стріляти. Так простіше».
Вона поволі звелася на ноги й побігла просто на ту машину. Промінь прожектора освітив її з голови до ніг, і вона бігла, не бачачи нічого, крім його ясно-білого, сліпучого ока. їй здавалося, що так буде краще.
Позаду неї щось кричали. Але ніхто не стріляв. Тоді хтось ухопив її, і вона впала. Лежала й чула, як той відсапуєгься.
Ще хтось підхопив її під руки й поставив на землю. Потім, тримаючи з обох боків, вони повели її до машини. Вони не чинили ніяких грубощів, але вперто вели її до машини.
— Ні,— мовила вона. — Ні. Ні.
— Це сестра Вісенте Ітурбе, — сказав лейтенант. — Вона може бути корисна.
— Її вже допитували, — озвався інший голос.
— По-справжньому ще не допитували.
— Ні,— сказала вона. — Ні. Ні.— Потім голосніше: — Допоможи мені, Вісенте. Допоможи мені, Енріке.
— Вони вже мертві,— мовив хтось. — Вони тобі не допоможуть. Не будь дурною.
— Неправда, — відказала вона. — Вони мені допоможуть. Вони й мертві допоможуть мені. Так, так. Наші мертві допоможуть мені.
— То подивись на свого Енріке, — сказав лейтенант. — Побачиш, чи він тобі допоможе. Онде він у багажнику.
— Він уже допомагає мені,— промовила дівчина Марія. — Хіба ви не бачите, що він уже допомагає мені? Дякую тобі, Енріке. Дякую, дякую тобі.
— Годі,— мовив лейтенант. — Вона збожеволіла. Четверо нехай залишаються охороняти зброю, ми пришлемо по неї вантажну машину. А цю навіжену повеземо до штабу. Там вона все викладе.
— Ні,— сказала Марія, хапаючи його за рукав. — Хіба ви не бачите, що вони всі мені допомагають?
— Дурниці,— відказав лейтенант. — Ти просто з глузду з'їхала.
— Ніхто не вмирає марно, — сказала Марія. — Тепер вони всі мені допомагають.
— Нехай вони допоможуть тобі через годину, — мовив лейтенант.
— Допоможуть, — сказала Марія. — Будьте певні. Тепер мені допомагає багато людей, дуже багато.
Вона сиділа цілком спокійна, відхилившись на спинку сидіння. Скидалося на те, що вона відчула тепер у собі дивовижну впевненість. Таку саму впевненість, яку відчула колись, п'ятсот із чимось років тому, інша дівчина її літ на базарній площі міста, що зветься Руаном.
106
Гей ти (ісп)