Твори в 4-х томах. Том 2

Ми були там цілий ранок — там, звідки прийшов той немолодий француз. І я розумів, як могла людина отак зненацька, збагнувши усю безглуздість загибелі в невдалій атаці чи раптом ясно побачивши все, що діється навколо, — так, як ото ясно й тверезо бачиш усе перед смертю, — побачивши його безнадійність, його нісенітність, побачивши, як усе воно є насправді,— як вона могла просто повернути назад і піти геть звідти, що й зробив той француз. Він міг залишити поле бою не з боягузтва, а просто побачивши все надто ясно й збагнувши, що він повинен піти звідти, що іншої ради немає.

Той француз вийшов із бою з великою гідністю, і я міг зрозуміти його як людину. А як солдата його скарали оті двоє, що патрулювали у фронтовій смузі, і смерть, від якої він пішов, спостигла його тоді, коли він був уже за гребенем, куди не сягали кулі й снаряди, і простував униз до річки.

— І оце… — мовив до мене естремадурець, киваючи на фронтовий патруль.

— …Війна, — сказав я. — А на війні не можна без дисципліни.

— І задля такої дисципліни ми повинні гинути?

— Якщо не буде дисципліни, всі однаково загинуть.

— Дисципліна буває різна, — сказав естремадурець. — Ось ви послухайте. У лютому ми стояли тут, де оце й тепер стоїмо, і фашисти пішли в наступ. Вони вибили нас з тих пагорбів, що їх ви, інтербригадівці, намагалися сьогодні взяти, але не змогли. Ми відступили сюди, за це узгір'я. А тоді прийшли інтербригадівці і зайняли позиції попереду нас,

*— Я знаю, — мовив я.

—: Але ви не знаєте іншого, — сердито провадив він далі.— Був тут один юнак з моєї провінції, то під час обстрілу він так злякався, що взяв та й прострелив собі руку, аби не залишатися на передовій.

Інші солдати притихли й слухали його. Дехто кивав головою.

— Звичайно таким людям перев'язують рани й одразу ж посилають їх назад на передову, — провадив естремадурець. — І це справедливо.

— Еге ж, — мовив я. — Так має бути.

— Так має бути, — проказав за мною естремадурець. — Але цей хлопець стрельнув так невдало, що геть розтрощив собі кістку, а там пішло зараження крові, і йому відрізали руку.

Кілька солдатів кивнули головою.

— Давай, розповідай усе, — мовив один.

— Та, мабуть, краще про це не говорити, — сказав неголений солдат з обстриженою головою, що назвав себе старшим.

— Ні, я повинен розповісти, — заперечив естремадурець.

Старший знизав плечима.

— Мені воно самому не до вподоби, — сказав він. — Та нехай уже, розповідай. Хоч як на мене, то краще б про це не говорити.

— Той хлопець від самого лютого пробув у госпіталі в долині,—провадив далі естремадурець. — Дехто з нас ходив туди йбїо навідати. Усі казали, що він добрий хлопець і береться робити все, що можна робити з однією рукою. Ніхто його йе заарештовував, ніхто нічим не погрожував.

Солдат, що був за старшого, мовчки подав мені ще кухоль вина. Усі слухали дуже уважно, як ото слухають неписьменні люди, коли їм читаєш уголос.