Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Він пішов. Що там у тебе є попоїсти?
— Мені так прикро, що ти просидів тут цілий день сам-один, — сказала вона. — Страшенна дурниця, що треба було чекати, доки споночіє. Я цілий день до тебе поривалася.
— Дурниця, що я взагалі тут сиджу. Мене ще вдосвіта висадили з човна і привели сюди. Залишили тільки пароль і ні крихти їжі, та ще й будинок, виявляється, під наглядом. Пароль їсти не будеш. І додумались же привести мене в будинок, за яким чомусь стежать. Це справді по-кубинському. Але за мого часу ми принаймні не сиділи без їжі. Ну, а ти як, Маріє?
Вона міцно поцілувала його в темряві. Він відчув її повні тугі вуста і те, як вона вся затремтіла, пригорнувшись до нього, і раптом його пронизав нестерпний біль у попереку.
— Ой! Обережно!
— Що з тобою?
— Спина.
— Що «спина»? Ти поранений?
— Побачиш, — сказав він.
— Покажи зараз.
— Ні. Потім. Треба швидше їсти й забиратися звідси. А що тут сховано?
— Багато чого. Все, що лишилося після квітневої поразки й що треба зберегти на майбутнє.
— Ну, то далеке майбутнє,— сказав він. — А наші знають, що будинок під наглядом?
— Звісно, що ні.
— А все-таки що тут є?
— Ящики з гвинтівками. Патрони.
— Сьогодні ж треба все вивезти. — Він говорив з повним ротом. — Не один рік доведеться попрацювати, поки воно знову знадобиться.
— Смачна escabeche? [105]
— Дуже смачна. Сядь сюди.
— Енріке, — мовила вона, горнучись до нього. Вона поклала руку йому на коліно, а другою гладила його потилицю. — Мій Енріке.
— Тільки обережно, — сказав він, жуючи. — Дуже болить спина.
— Ти радий, що повернувся з війни?
— Я про це не думав, — відказав він.
— Енріке, а як там Чучо?
— Загинув під Лерідою.
— А Феліпе?
— Загинув. Теж під Лерідою.
— Артуро?
— Загинув під Теруелем.
— А Вісенте? — спитала вона тим самим голосом, і вже обидві її руки лежали на його коліні.
— Загинув. В атаці на дорозі під Селадасом.
— Вісенте — мій брат. — Вона відсунулась від нього, забрала руки й, уся напружившись, сиділа сама в темряві.
— Я знаю, — сказав Енріке. Він і далі їв.
— Мій єдиний брат.
— Я думав, що ти знаєш, — сказав Енріке.
— Я не знала, а він мій брат.
— Пробач, Маріє. Мені треба було сказати про це інакше.
— А він справді загинув? Звідки ти знаєш? Може, це помилка?
— Слухай. Живі лишилися Рохеліо, Базіліо, Естебан, Фело і я. Решта загинули.
— Всі загинули?
— Всі,— сказав Енріке.
— Ні, я не можу, — мовила Марія, — не можу повірити.
— Який сенс про це говорити? їх уже немає.
— Але Вісенте не тільки мій брат. Я б пожертвувала братом. Він був надією нашої партії.
— Атож. Надією нашої партії.
— Чи ж варто було? Там загинули найкращі.
— Так. Варто було.
Вона заплакала. Енріке їв далі.
— Не плач, — сказав він. — Тепер нам треба думати про те, як знайти їм заміну.
— Але ж він мій брат. Зрозумій це — мій брат.
— Ми всі брати. Одні загинули, інші ще живуть. Нас відіслали додому, отже, дехто залишиться. А то нікого б не було. І нам треба робити своє діло.
— Але чому вони всі загинули?
— Ми були в ударній частині. Там або ранить, або вбиває. Ми, ті, що лишилися, — поранені.
— А як загинув Вісенте?
— Він перебігав дорогу, і його скосило кулеметною чергою з будинку праворуч. Звідти прострілювали дорогу.
— І ти там був?
— Так. Я вів першу роту. Ми просувалися праворуч від них. Той будинок ми захопили, але не одразу. Там було три кулемети. Два в будинку і один у стайні. Ніяк було підступитися.
Довелося викликати танк і вдарити прямою наводкою у вігаю^ Щоб вибити останній кулемет. Я втратив вісім чоловік.
— Де це було?
— Під Селадасом.
— Ніколи не чула.
— Воно й не дивно, — сказав Енріке. — Операція була невдала. Про неї ніхто ніколи не знатиме. Отам і загинули Вісенте й Ігнасіо.
— І ти кажеш, що так було потрібно? Що такі люди мають умирати в невдалих операціях у чужій країні?
— Немає чужих країн, Маріє, якщо там говорять по-іспанському. То байдуже, де ти умреш, якщо ти вмираєш за свободу. І що не кажи, а головне — це життя, а не смерть.
— Але ж подумай, скільки їх умерло… далеко від батьківщини… в невдалих операціях.
— Вони йшли не вмирати. Вони йшли боротися. їхня смерть — то випадковість.
— А невдачі? Мій брат загинув у невдалій операції. І Чучо. І Ігнасіо.
— То поодинокі випадки. Іноді нам доводилось робити неможливе. І ми таки робили чимало такого, що здавалося неможливим. Але часом сусіди не підтримували атаки на нашому фланзі. Часом бракувало артилерії. Або ще давали завдання, що було нам не під силу, як ото під Селадасом. Тоді траплялися невдачі. Але загалом то не була невдача.
105
Маринована риба (ісп)