Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
Хтось вистромив голову з печери, де був штаб бригади, й одразу ж зник усередині. Я подумав, що непогано було б зайти туди, але потім розважив, що всі вони там зараз розлючені невдалою атакою і краще не потикатись їм на очі. Якби операція розвивалась успішно, вони були б тільки раді, що її знято для фільму. Та при невдачах усі так лютували, що вільно могли відпровадити нас у тил під арешт.
— Ще, гляди, почнуть обстріл, — мовив я.
— А мені байдуже, — заявив естремадурець.
Цей естремадурець уже починав трохи дратувати мене.
— Можна попросити у вас ще вина? — спитав я другого, приязного солдата. У роті в мене й досі було сухо.
— Авжеж, товаришу. Вина у нас вистачає,— відказав той. Він був присадкуватий, з великими ручиськами і страшенно брудний, а підборіддя його вкривала щетина, майже така сама завдовжки, як і волосся на обстриженій голові.— Гадаєте, вони зараз будуть нас обстрілювати?
— Та взагалі повинні б, — сказав я. — Але в цій війні ніколи нічого не вгадаєш.
— А що негаразд із цією війною? — сердито запитав естрема-дурець. — Вам що, не подобається ця війна?
— Замовкни! — звелів приязний солдат. — Тут я за старшого, а ці товариші — наші гості.
— Тоді нехай він не гудить нашу війну, — сказав естремаду-рець. — Нема чого всяким іноземцям, приходити сюди й гудити нашу війну.
— З якого ви міста, товаришу? — спитав я естремадурця.
— З Бадахоса, — відповів він. — І родом я з Бадахоса. Ми там добре натерпілись і від англійців, і від французів, а тепер оце від марокканців. І грабували нас, і знущались як хотіли, і жінок наших гвалтували. Те, що коять тепер марокканці, не страшніше від того, що англійці чинили за Веллінгтона. Почитайте історію. Мою прабабку вбили англійці. І ті ж таки англійці спалили будинок, де віддавна жила наша родина.
— Співчуваю вам, — сказав я. — А за що ви ненавидите пів-нічноамериканців?
— Вони вбили на Кубі мого батька, що відбував там військову службу.
— Мені дуже жаль. Щиро жаль, повірте. Ну, а росіян за що?
— Бо вони уособлюють тиранію і мені не подобаються їхні обличчя. А у вас обличчя росіянина.
— Мабуть, нам краще піти звідси, — мовив я до свого супутника, що не розумів по-іспанському. — Виявляється, я схожий на росіянина і через це можу втрапити в халепу.
— Я трохи посплю, — відказав він. — Тут затишне місце. А ви менше говоріть, то й не втрапите ні в яку халепу.
— Тут є один товариш, якому я не сподобався. Схоже на те, що він анархіст.
— Ну, то стережіться, щоб він у вас не стрельнув. А я посплю.
Саме тоді з розпадини вийшли двоє у шкірянках — один низенький і кремезний, другий середнього зросту, обидва в цивільних кепках, з пласкими, невиразними обличчями та маузерами в дерев'яних кобурах, що звисали мало не до коліна. Вони попрямували до нас.
Вищий на зріст заговорив до мене по-французькому.
— Ви не бачили, тут не проходив один товариш, француз? — запитав він. — Із скаткою через плече, років сорока п'яти чи п'ятдесяти. Не бачили такого товариша, що йшов від передової?
— Ні,— відповів я. — Такого товариша я не бачив.
Він на якусь мить затримав на мені погляд, і я помітив, що очі в нього сірувато-жовті й зовсім не кліпають.
— Дякую, товаришу, — сказав він, а тоді швидко заговорив до свого супутника незрозумілою мені мовою. Вони одійшли од нас і почали підніматися на самий вершечок гребеня, звідки видно було всі улоговини…
Я стежив очима за тими двома у шкірянках. Вони вже стояли на гребені, під досить сильним вогнем, і пильно озирали поритий снарядами схил, що спускався звідти до річки.
Раптом один з них побачив того, кого вони шукали, і показав рукою другому. А тоді обидва побігли вниз, один — навпростець, другий — трохи вбік, щоб перетнути дорогу. Перш ніж другий зник з очей за виступом узгір'я, я встиг побачити, як він витяг з кобури пістолет і наставив його перед себе.
— Як вам це подобається? — спитав естремадурець.
З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.
Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.
Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.