Твори в 4-х томах. Том 2

— Співчуваю вам, — сказав я. — А за що ви ненавидите пів-нічноамериканців?

— Вони вбили на Кубі мого батька, що відбував там військову службу.

— Мені дуже жаль. Щиро жаль, повірте. Ну, а росіян за що?

— Бо вони уособлюють тиранію і мені не подобаються їхні обличчя. А у вас обличчя росіянина.

— Мабуть, нам краще піти звідси, — мовив я до свого супутника, що не розумів по-іспанському. — Виявляється, я схожий на росіянина і через це можу втрапити в халепу.

— Я трохи посплю, — відказав він. — Тут затишне місце. А ви менше говоріть, то й не втрапите ні в яку халепу.

— Тут є один товариш, якому я не сподобався. Схоже на те, що він анархіст.

— Ну, то стережіться, щоб він у вас не стрельнув. А я посплю.

Саме тоді з розпадини вийшли двоє у шкірянках — один низенький і кремезний, другий середнього зросту, обидва в цивільних кепках, з пласкими, невиразними обличчями та маузерами в дерев'яних кобурах, що звисали мало не до коліна. Вони попрямували до нас.

Вищий на зріст заговорив до мене по-французькому.

— Ви не бачили, тут не проходив один товариш, француз? — запитав він. — Із скаткою через плече, років сорока п'яти чи п'ятдесяти. Не бачили такого товариша, що йшов від передової?

— Ні,— відповів я. — Такого товариша я не бачив.

Він на якусь мить затримав на мені погляд, і я помітив, що очі в нього сірувато-жовті й зовсім не кліпають.

— Дякую, товаришу, — сказав він, а тоді швидко заговорив до свого супутника незрозумілою мені мовою. Вони одійшли од нас і почали підніматися на самий вершечок гребеня, звідки видно було всі улоговини…

Я стежив очима за тими двома у шкірянках. Вони вже стояли на гребені, під досить сильним вогнем, і пильно озирали поритий снарядами схил, що спускався звідти до річки.

Раптом один з них побачив того, кого вони шукали, і показав рукою другому. А тоді обидва побігли вниз, один — навпростець, другий — трохи вбік, щоб перетнути дорогу. Перш ніж другий зник з очей за виступом узгір'я, я встиг побачити, як він витяг з кобури пістолет і наставив його перед себе.

— Як вам це подобається? — спитав естремадурець.

З-за гребеня паралельного узгір'я долинуло уривчасте бахкання маузерів. Я налічив більш як десяток пострілів. Як видно, вогонь відкрили з надто далекої відстані. Після всієї тієї стрілянини запала тиша, а потім ляснув ще один, останній постріл.

Естремадурець похмуро глянув на мене, але нічого не сказав. Я подумав, що було б простіше, якби зараз почався обстріл. Та він не починався.

Ті двоє у шкірянках та цивільних кепках з'явилися з-за виступу, ідучи поряд, тоді почали спускатися в розпадину, незграбно згинаючи коліна, як то завжди роблять люди, сходячи вниз крутим схилом. Коли вони вже повертали в розпадину, з-за гребеня, гуркочучи й брязкаючи металом, виїхав танк, і вони відступили убік, щоб дати йому дорогу.