Літа зрілості короля Генріха IV

Він подумав про Габрієль, про її останній день, коли вона була ще жива, а він уже оплакував її, і ніякі три удари долонею не спонукали його мерщій їхати до неї.

Агріппа, що завжди обстоював існування надприродних сил божественного походження:

— Капітана Атіса ми самі, своїми руками поховали з усіма військовими почестями, а проте вночі він тихо прокрався до себе в ліжко. Він був зовсім холодний і потім вибрався вікном. Ну, хай нас розсудять богослови, — докінчив він, розчарований загальною мовчанкою.

Анрі мовчав не тому, що йому стало моторошно; навпаки, він помітив, що нічого не відчуває при словах про якісь призвістки та дивні події, що досі мали для нього значення алегорій, коли не чогось більшого. Він дивився на наївного рубаку, який так щиро прагнув посмертного життя, що зі страху перед смертю сприймав за правду найнеправдоподібнішу історію. Агріппине сумління теж остерігало його, і тому згадані три удари завжди йшли за тими самими словами: «І не введи нас у спокусу».

Давній бойовий товариш, аби приховати збентеження, засміявся і сказав, що богослов у них напохваті,— адже Філіпп Морнсй саме той, кого їм треба. Анрі справді спитав Морнея, яка його думка; але той лишив привидів зовсім осторонь і почав виголошувати цілий трактат про вічне блаженство так педантично та ревно, як може тільки мирянин, що засвоїв науку про бога, і Анрі майже не слухав. Він зіперся головою на руку й замислився серед бучного бенкету.

Замислився король про те, де він тепер: серед людей, причетних до його незрілої молодості, в давньому священному місці, довкола знайомі сподвижники, над головою — ніякого балдахіна. «Начебто повернулись наші найдавніші взаємини й переконання, хоч насправді ми з такої далечі насилу можемо пригадати їх — і їхню відчайдушну сміливість, і їхню слабкість. Треба було постаріти, щоб ніж перестав нас страхати. Лиш тепер, лиш тут відкривається, що страх за життя покинув нас. Що ж до вічного блаженства, то сенс його вже не відкриється нам. І те, й друге — і втрата страху за життя, і втрата надій на вічність — однаково невеселе. Що більше зроблено — хай навіть діла твої недовершені,— то сумніший і тверезіший стаєш ти».

Трохи повернувшись убік, він побачив бастіон у гавані: на нього він сходив іще за життя своєї любої матусі Жанни, п'ятнадцятирічним. Була ніч, і море, як і тепер, котило могутні хвилі; вони доганяли одна одну, хлюпали піною, і рев їхній був голосом далечі, що його не знала, а вітер приносив подих іншого світу; той світ мав бути вільний від ненависті й насильства, від влади лукавого. Відтоді королівські мореплавці й колоністи справді плавали туди, зазнавали катастроф, бідували на пустельних островах. Ті, що повернулись, однаково не здаються, вони вимагають нових кораблів, аж тепер вони пройнялись певністю щодо свого призначення й уже не бояться катастроф.