Літа зрілості короля Генріха IV

Аж коли король повертався до Парижа, стало видно, який успішний був цей візит. Залога Ла-Рошелі супроводила його аж до найближчої протестантської фортеці, а звідти вийшов новий загін, щоб провести його до дальшої. З усієї країни з'їжджалися на конях дворяни — байдужо якої віри; вони неодмінно хотіли побачити його. Подекуди коні тягли карету ступою — такі натовпи були па дорозі. Люди замішувались між його вояків і говорили, що хочуть провести його аж до столиці. А він тлумачив тільки сам собі, що в них на серці. Бо вони самі цього не розуміли й не вміли виразити.

Тільки но Анрі прибув до Парижа, як прилетіла з Лондона звістка про замах на короля Якова[101]. Під Вестмінстерським палацом накладено було пороху, але ту міну вчасно знайшли. Якби ні, то всіх, хто зібрався в палаці, рознесло б на шматки — і короля, і принців та перів, і весь парламент; від англійської корони б не лишилось нічого. Пороху там було стільки, що вистачило б зірвати півміста. То був би найжахливіший злочин за все сторіччя. А люди добре знають, хто в наші часи сіє чвари своїм ученням. Хто підкопується під наші ноги, хто виготовляє засоби, щоб усіх нас висадити в повітря, і ввозить їх до кожної держави християнського світу, яка ще лишається вільною. Терпеливість вільних народів полегшує їхнім ворогам роботу, не кажучи вже про те, що ці вороги всюди мають спільників і що уряди дуже нетривкі.

Без зайвих слів було визнано, що тут доклало рук Товариство Ісусове, а за ним стоїть Іспанія. Держава, вже зломлена, але ще не до кінця, ніяк не може вгамуватись. Розуму й скромності вона вчиться не дуже охоче, зате хитрощів і злочинів — залюбки. Стара влада породжує новий бойовий загін — духовних вояків, якщо тільки душогубство належить до прикмет духу та до вояцьких чеснот. Єзуїт Маріана проповідує право вбивати державців. Його учні в Англії були вельми старанні, хоч із їхніх книжок цього не дуже видно. Але все ж таки ті книжки передували замахам. Недобрими порадами керувався король Анрі, коли обстоював перед своїми вченими правниками повернення до країни отців єзуїтів, бо вони, мовляв, невинні серцем.

Щоправда, поки десь-інде після першого переляку виносять із підвалів порох, тут у країні ці дітолюбці аж надто ревно показують свою любов до дітей. Пташечки, квіточки, ми тут непричетні, то пуританський парламент сам любить засідати на порохових бочках. Та припустімо лишень, що король Франції зоставив би нас без нагляду, як ото Яків. Що він би посварився зовсім зі своїми протестантами й не повернувся б напрямки зі своєї подорожі, що була, власне, оглядом війська, яке стоїть напоготові. Тоді за вестмінстерським замахом не забарився б і тутешній. Але по бруку королівської столиці гуркочуть колесами гармати його начальника артилерії.

Анрі дожидав його в ту годину, коли їх обох сповістили про «порохову змову». За своїм звичаєм, найкращий слуга мав би негайно стати на порозі, аби нагадати, хто послав короля до Лa-Рошелі й кому той має дякувати, що спілка «тирановбивць» відступила перед ним. День минув; Роні не з'явився. Анрі послав до арсеналу нишком спитати про нього. Міністр працював, як щодня. Анрі подумав: «Він чекає, щоб я приїхав сам або зробив його герцогом і пером. Точність у розплаті одна з його чеснот. Але мені вже багато хто рятував життя й не ставав за те навіть капітаном. Та й сам я в бою вирятував зі скрути не одного і не чекав за це віддяки». Звичайно, Анрі знав, що? в цих міркуваннях неслушне або недомовлене. «Роні виявив дивовижний нюх — чи, може, краще сказати, далекоглядність. Де б тепер було королівство без моїх протестантів? Він і сам якнайзавзятіший єретик, і це підказало йому думку, та й здійснити її легко було саме завдяки цьому. Однаково він ніколи не був крилатий духом; його покликання — сидіти й рахувати».