Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
Я знайшов на колючих кущах незрілі ягоди; я обжерся ними, наче останній дурень, сподіваючись, що це який нешкідливий для здоров’я вид сибірського плоховника, про який нам розповідав доктор Конєшин. Адже я раптом відчув голод, немов у мені увімкнулося якесь абсолютно нове внутрішнє відчуття: тіло промовило безпосередньо, власним органічним діалектом. Їсти!
Звичайно ж, я негайно все виблював, повернувши ягоди, шлункову жовч, пісок і землю, разом із дрібними камінцями.
Потім я знову об’ївся плоховником.
Після смеркання я повернувся туди перевірити дротяні пастки, — що знову-таки було нерозсудливо, позаяк після заходу сонця більшість із них я не знайшов. Крім того, тільки в одну із них упіймалося щось живе: подібний до пацюка гризун, не набагато більший за бурундука. До того ж, повертаючись крізь ліс у пітьмі, я заплутався у кущах лози й черемхи, й наступив на обірвану галузку, чи гострий корінь, проколовши собі стопу, тож виразно накульгував.
Напнувши на поламаних жердинах залишки шкур і повсті, я провів наступну половину ночі під цим імпровізованим захистом від вітру, намагаючись розвести вогонь найпримітивнішим способом, тобто без сірників або запальнички: чи то б’ючи каменем у кремінь, чи тручи палицею палицю. Я урешті почав було міркувати, чи не варто скуштувати цього лісового пацюка у сирому вигляді.
Коли я, нарешті, викресав вогонь і змайстрував із розколеного стовбура неоковирну нодію, щоби цей вогонь безпечно утримати цілу ніч, то спік гризуна, поспіхом оббілувавши його крижлізною бляхою, і зжер за кілька хвилин, ще гарячого, випльовуючи дрібні кісточки. А потім пальцями, забрудненими кров’ю, землею й попелом, виколупував із зубів тверді шерстини.
Відтак я ліг, вже ситий, черевом до зірок. Ликувате м’ясо вбилося мені в нутрощі важким кулаком, твердий кулак розпихав мене зсередини. Я зригнув раз, і вдруге. Щось булькотіло й бурчало в невидимих органах, у мені хлюпотіли рідини й органічні жири, пересувалися гази, накручуючи дзиґарі гнилизни й пружини ентропії. Я поклав руку на пупок. Довкола осі світу оберталися наді мною ясні стежки життя мешканців Горішнього Краю, пропалювалася крізь чорний небосклон кров янголів. Я помацав м’яку землю поруч і натрапив на тьмідинометр і блокнот. Зітхнув.
Я гортав жовті сторінки при блиску млявого полум’я, плямуючи папір липкою грязюкою. До перших нотаток про сибіріаду були ще зауваги до праць із математичної логіки й коментарі до Котарбінського й Тайтельбаума, — я про них зовсім забув. Ще раніше — якісь варшавські записи… Я байдуже їх гортав, ковзаючи поглядом по бляклій каліграфії. Я позіхнув; жужмом випали якісь папери. Підніс їх до світла. Незакінчений лист до панни Юлії.
Мені захотілося сміятися. Я голосно гикнув: відізвалася сова. Де тут перша сторінка… Боже мій, скільки ж це я їх за всі ці місяці нашкрябав! Добряче понад тузінь. Найдовший лист у світі. А почалося, — я прочитав сам початок, — почалося від того, що коли я повернувся до себе після останніх відвідин дому панни Юлії, де накричав на неї у присутності її фатера й уголос сказав про її зміїну зіпсованість, отож, повернувшись, уже за кілька хвилин я заходився щиро каятися і мучитися докорами сумління, шарпатися у путах Сорому. Була там якась пляшка палянки, необачно залишена Зиґою… Я почав цей лист від палкого прохання про вибачення. «Чи захочете ви мене, панно, ще бодай раз побачити?» Але на щось більше сил мені не вистачало; голова впала на стільницю, втома й алкоголь переважили. Вранці я дописав ще одне чи два речення, а відтак вийшов у місто. Й почув, що панна Юлія кинулася з вікна на другому поверсі, щоправда, висота була незначна, проте вона фатально поламала собі хребці, й тепер лежить у «Дитятку Ісусі» без чуттів і свідомости, мабуть на все життя паралізована, ані мертва, ані немертва. Про це в листі абзац другий і третій. «Панно, ви не можете залишити мене так перед людьми й Богом!» Я сміявся уже на все горло. Сердечні прикрощі бідного студента, копняк збоку! Як я міг узагалі писати це всерйоз? «Молюся за ваше оздоровлення, усе обернеться на краще, ви навіть про все забудете». Все йшло у бік дедалі жалюгіднішої брехні й ілюзій, бо вона до тями не приходила, а я зізнавався їй у серйозних почуттях на папері, сповідався міжлюдською мовою у своїх найглибших таємницях, снував плани і мрії уже цілком фантастичні, відірвані від світу й правди… Позаяк знав, що ніколи цього листа не відправлю. Що ніхто його не прочитає. Я писав до панни Юлії — якої не існувало, не існувало, не існувало.