Крига. Частини ІII–ІV

Відтак я ліг, вже ситий, черевом до зірок. Ликувате м’ясо вбилося мені в нутрощі важким кулаком, твердий кулак розпихав мене зсередини. Я зригнув раз, і вдруге. Щось булькотіло й бурчало в невидимих органах, у мені хлюпотіли рідини й органічні жири, пересувалися гази, накручуючи дзиґарі гнилизни й пружини ентропії. Я поклав руку на пупок. Довкола осі світу оберталися наді мною ясні стежки життя мешканців Горішнього Краю, пропалювалася крізь чорний небосклон кров янголів. Я помацав м’яку землю поруч і натрапив на тьмідинометр і блокнот. Зітхнув.

Я гортав жовті сторінки при блиску млявого полум’я, плямуючи папір липкою грязюкою. До перших нотаток про сибіріаду були ще зауваги до праць із математичної логіки й коментарі до Котарбінського й Тайтельбаума, — я про них зовсім забув. Ще раніше — якісь варшавські записи… Я байдуже їх гортав, ковзаючи поглядом по бляклій каліграфії. Я позіхнув; жужмом випали якісь папери. Підніс їх до світла. Незакінчений лист до панни Юлії.

Мені захотілося сміятися. Я голосно гикнув: відізвалася сова. Де тут перша сторінка… Боже мій, скільки ж це я їх за всі ці місяці нашкрябав! Добряче понад тузінь. Найдовший лист у світі. А почалося, — я прочитав сам початок, — почалося від того, що коли я повернувся до себе після останніх відвідин дому панни Юлії, де накричав на неї у присутності її фатера й уголос сказав про її зміїну зіпсованість, отож, повернувшись, уже за кілька хвилин я заходився щиро каятися і мучитися докорами сумління, шарпатися у путах Сорому. Була там якась пляшка палянки, необачно залишена Зиґою… Я почав цей лист від палкого прохання про вибачення. «Чи захочете ви мене, панно, ще бодай раз побачити?» Але на щось більше сил мені не вистачало; голова впала на стільницю, втома й алкоголь переважили. Вранці я дописав ще одне чи два речення, а відтак вийшов у місто. Й почув, що панна Юлія кинулася з вікна на другому поверсі, щоправда, висота була незначна, проте вона фатально поламала собі хребці, й тепер лежить у «Дитятку Ісусі» без чуттів і свідомости, мабуть на все життя паралізована, ані мертва, ані немертва. Про це в листі абзац другий і третій. «Панно, ви не можете залишити мене так перед людьми й Богом!» Я сміявся уже на все горло. Сердечні прикрощі бідного студента, копняк збоку! Як я міг узагалі писати це всерйоз? «Молюся за ваше оздоровлення, усе обернеться на краще, ви навіть про все забудете». Все йшло у бік дедалі жалюгіднішої брехні й ілюзій, бо вона до тями не приходила, а я зізнавався їй у серйозних почуттях на папері, сповідався міжлюдською мовою у своїх найглибших таємницях, снував плани і мрії уже цілком фантастичні, відірвані від світу й правди… Позаяк знав, що ніколи цього листа не відправлю. Що ніхто його не прочитає. Я писав до панни Юлії — якої не існувало, не існувало, не існувало.