Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
…Толі вже десять. Він витягнувся, як стеблина, перетворився на худого незграбного підлітка. Трохи сутулиться. Відчуває себе зовсім дорослим, тому не довіряє людям, як колись радив товариш. Мишко з притулку втік. Казали, що востаннє бачили його на Південному вокзалі. Жебракував там начебто. Толя ж знає напевне, що друг перекотиполем подався по світу шукати свою матір. Сам він, коли ніхто не бачить, часто дивиться в небо. Мріє стати льотчиком. А більшість дітей у притулку мріють про приземлене. Про маму і тата.
— А, Толику, заходь. — Здається, завідувачка роками не встає з-за свого врослого в підлогу столу. Киває йому на стілець: — Сідай.
Крім них двох, у кабінеті сидить ще одна жінка. Не вихователька, раніше Толя її не бачив. Середнього віку, повненька, коротка стрижка, непримітний темний одяг з Барабашова. Таких у місті тисячі.
— От що, Толю, — починає завідувачка. — Це Надія Григорівна, приїхала до нас із області. Забрати вас хоче до себе, у село.
Незнайома жінка схоплюється на ноги, винувато усміхається.
— Як забрати? — Він недовірливо переводить погляд із завідувачки на Надію Григорівну. — А Анька?
— Толю, ти чуєш, що я кажу? Вас, тобто тебе і Аню. Буде у вас велика дружна сім’я — у Надії Григорівни двоє своїх і троє прийомних дітей. Так що нудно не буде. Поговоріть сьогодні, познайомтеся ближче, а там побачимо. Зараз приведуть твою сестру.
Повітря в кімнаті наелектризоване. Три пари очей дивляться сторожко… Надія Григорівна нервово шарудить пакетом, що в неї на колінах. Толя помічає, що в неї червоні обвітрені руки.
— Я вам ось печива спекла, — робить вона перший крок назустріч, — мої люблять. Може, і вам сподобається.
— Спасибі, — стримано відповідає він, беручи пакет.
Знову западає мовчанка.
— А знаєте, як у нас у селі красиво… І річка є, на ній навіть лебеді живуть, — друга відчайдушна спроба Надії Григорівни налагодити контакт захлинається тишею.
Анька починає шарудіти кульком. Крадькома розгортає його, пробує випічку на зуб. Крихти сиплються на килим, але сьогодні її за це не сварять. Вона сором’язливо усміхається Надії Григорівні діркою на місці переднього зуба й ховається за братовим плечем.
— Їж, дитино, їж, — радіє та.
Завідувачка рипить стільцем. Толя приглядається до жінки з обвітреними руками.
…Мама Надя. Так вони називають свою нову матір. Спочатку в Толі язик не повертається. Ціпеніє в роті, стає як колода. Важка, гаряча. Так складно сказати «мама» чужій людині, коли боявся називати цим словом рідну. Аньці легше. Вона щебече без проблем. Мама Надя. Мама. Надя. Толя вимовляє вперше, давиться, наче черствими крихтами хліба. Слова йдуть не від серця. Виходять нещирими. Мама Надя сердиться. Толі соромно. Але вдіяти із собою нічого не може.
Мама Надя, її чоловік дядько Сергій, студенти Віталік та Аліна, погодки Ваня, Сашко і Катя, яких теж забрали з притулку, — їхня нова сім’я. Усі вони живуть у великому цегляному будинку в селі. Толя — у хлопчачій кімнаті, Анька — з дівчатами. Після Харкова тут усе здається тихим. Зменшеною копією. За кілька років Толя встиг від цього відвикнути. Став «городським». Так його із сестрою дражнили інші мамині Надині діти, бо не вміли вони поратися із сільською роботою. А роботи тут було — непочатий край. У мами Наді велике господарство. Попорати та подоїти худобу, відігнати на пасовище, накосити трави, дати лад городу, приготувати їсти — обов’язків ставало на всіх. Заробляла мама Надя торгівлею набілом на базарі. Моталася до Харкова на Благбаз кілька разів на тиждень. Через це на вулиці її не любили. Називали «торгашкою».
— Понабирала дітей, як дармової робочої сили. Вони пашуть, а сама лише по базарям їздить та грошики рахує. Та й хитра яка: вас же не всиновлювала, а тільки опікунство оформила — так платять більше. Ото вже продумане! Знайшла спосіб заробити! — зачіпала Толю з-за свого паркану сусідка тітка Зойка, коли він ішов до школи. — Бідні діти! Що в інтернаті несолодко, що тут, у цієї…