Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Багатьом прозовим творам, написаним письменниками-вісімдесятниками, притаманні каламбури у вигляді різних ігор у слова, діалогів, які складаються з риторичної балаканини, і навіть візуальної деконструкції слів і літер. Тамара Гундорова вказує на таку тенденцію у своєму розгляді прози Іздрика і Прохаська: «Їхня розповідь залежить від словесної деконструкції, яка є складовою стратегії трансгресії літературного спілкування»[81]. Насправді Іздрик веде перед поміж письменників-вісімдесятників, які полюбляють ігри зі словами.
Всі три романи Іздрика сповнені демонстрації мовних погулянок. Іздриковий акцент на тій ролі, яку текст відіграє у визначенні існування і самобутності, робить огляд мови під різним кутом зору ключовою стратегією в цьому ритуалі; по суті, така гра у слова складає суть всієї його прози. Іздрик важить на письмову мову, бо відчуває, що на відміну від розмовної, вона несправжня; адже спершу слово вимовлялось, а тоді записувалося, тексти суть лише відображення звуків і сутності мови. Вимовлене слово сприймається на слух, отож наділене неповторністю, що гарантує його автентичність. З іншого боку, тексти — це візуальне наслідування мови, що його можна перечитувати нескінченно[82]. Письменник (який за визначенням поширює написане слово), що вірить у таке твердження, безумовно, вступить у конфлікт з процесом написання, як він подає його у своїх творах. Іздрик доходить до того, що проголошує писану мову своїм ворогом:
Ворогів у мене не так вже й багато. Принаймні їх можна перелічити на пальцях руки. Якщо мати так багато пальців і так багато рук. Отож ворогів у мене рівно 32. Пом’янемо їх поіменно: А., Б., В., Г., Д., Е., Є., Ж., 3., И., І., Ї., Й., К., Л., М., Н., О., П., P., С., Т., У., Ф., X., Ц., Ч., Ш., Щ., Ю., Я., Ь. Або так: «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж», «з», «и», «і», «ї», «й», «к», «л», «м», «н», «о», «п», «р», «с», «т», «у», «ф», «х», «ц», «ч», «ш», «щ», «ю», «я», «ь». Навіть поодинці вони становлять грізну силу. А разом вони просто непереможні. Або так: «Н., Е., П., Е., P., Е., М., О., Ж., Н., І.». Або врешті так: «н», «е», «п», «е», «р», «е», «м», «о», «ж», «н», «і»[83].
Таким чином, незалежно від того, чи окремі літери трохи припасовано до різних знаків пунктуації або зібрано разом, щоб сформувати словесну одиницю, будівельні блоки тексту самі мають умовний характер і не вкорінені в реальний світ. Звільнившись від обмежень прямої кореляції, кожен символ і кожен фраґмент символа стає всемогутнім у своїй незалежності. Все, що залишається авторові, — спробувати об’єднати їх на різний непевний лад. Цей конфлікт є, власне, у суті підходу Іздрика до процесу письма, і він панує у «Воццеку». Марко Павлишин вбачає у грі зі словами у «Воццеку» «симптом того, що події в мові відбивають її власну структуру й закони, а не незалежний від неї «справжній» світ»[84].
Алітерації, паліндроми, візуальна поезія і перевизначення технічної термінології пронизують Іздрикову розповідь. Розділ «Начерк ентомології» демонструє гру Іздрика з ім’ям головного героя:
В, о, к, подвійне ц, е. Вок, любитель на дівок. Цик, цикада, пак. Цикади на цикладах. Так-так[85].
Тут, Іздрик розбирає ім’я свого головного героя, перетворюючи його на серію фраз, які, якщо їх нанизати, легко можна було б проспівати чи обернути на якусь рекламно-популярну мелодію. По суті, «Воццек» стає піснею.
У рамках Воццекового пошуку власної самості, він простежує кордони, що відділяють його від іншого. Він намагається зайти у стосунки з жінкою А., щоб допомогти знайти цю межу. Проте, Іздрик відкриває, що А. є просто символом цього іншого, яке він намагається означити, — символ, який повністю залежить від «я» і яким суб’єкт може маніпулювати на власний розсуд.
Певну кількість літ він присвятив боротьбі з А. Це була нелегка боротьба, що нагадувала двобій із гідрою. Живучість А. виявилася невірогідною. В один із сезонів посиленим лежанням на канапі та питтям горіхівки йому вдалося довести А. до розмірів А., під час іншого літа, особливо вдалого (бо дощового) — до А. Однак за осінь-зиму-весну злощасне А. знову відростало, деколи навіть перевищуючи початкові розміри. Тоді він спробував зайнятися вівісекцією. Розтинав, відрізав, кремсав на шмаття. Складав навіть, як справжній науковець, таблиці результатів
81
Hundorova, ‘The Canon Reversed: New Ukrainian Literature of the 1990s,’ 265.
82
Іздрик Ю. Станіславів: туга за несправжнім. — С. 21.
83
Іздрик. Воццек. — С. 92.
84
Павлишин М. «Воццек» Іздрика / Марко Павлишин // Сучасність. — 1998. — № 9. — С. 111.
85
Іздрик. Воццек. — С. 20.