Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

У своєму есе «Мова» Максим Стріха простежує розвиток української мови у романтичну й народницьку епохи з погляду її ролі в розбудові й збереженні українського національного міфу. Її місія — «наймелодійнішої і найкрасивішої мови світу», яку їй відвели українські інтелектуали, допомогла вберегтися від меншовартісного соціального статусу, що його їй накидали всілякі імперські дискурси[78]. Відповідно, література, написана українською мовою, спричинилася до важливого внеску в українське міфотворче середовище. Гриценко зазначає, що для «української нації» такі міфи заступили раціональні і прагматичні дискурси, впроваджені більш розвиненими націями[79]. І цей не-прагматизм мови забезпечує їй метафізичний і сакральний резонанси; марґіналізований статус, який вона утримувала у Радянському Союзі, живив цей міф попри вищеозначені зусилля з відмови від його благословення з боку радянської культурної політики. Як перша нова ґенерація письменників у вільній Україні, письменники-вісімдесятники свідомо зверталися до успадкованого метафізичного «багажу», пов’язаного у їхній творчості з українською мовою.

У своїх творах чимало письменників-вісімдесятників намагалися деконструювати міф про мову загалом і українську мову зокрема. Це спроба художників, що творять українською мовою, звільнитися від обмежень на творчість, що їх передбачають «священні» обов’язки мови. Ця деконструкція проводилася за допомогою різних постмодерністських ігор у слова, що заперечують написаному слову владу, і завдяки рішучим зусиллям, спрямованим на «десакралізацію» української мови шляхом впровадження заборонених тем і вульґаризмів. У «Бурдику» Володимир Діброва використовує українську мову, яка рясніє різноманітними жарґонізмами підпільного культурного життя 70-х і 80-х років минулого століття. Хоча Сергій Іванюк пише, що літературна мова Діброви — «цілком новий витвір» (бо українську мову у ті роки у Києві почути було важкувато), у творах його випливають такі слова, як «фауст-патрон» (пляшка вина місткістю 750 мл) і «жлобня». Ці терміни є складовою вуличної говірки, в якій відчувається вплив російської, англійської та інших мов і якою розмовляють в українських містах від переважно україномовного Львова до здебільшого російськомовного Луганська. Вплітаючи їх у свою українську прозу, Діброва грається з «чистотою» цієї мови.