Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

У передмові до антології «Дві країни, нове бачення: Оповідання з Канади та України» («Two Lands, New Visions: Stories from Canada and Ukraine») Соломія Павличко зауважила тенденцію в прозі вісімдесятників: «Письменники значною мірою втратили інтерес до соціальних питань, які цікавили їх од віку, і замість заглибитись у роздуми про себе, самозакохано зосереджуються на своїх тілах і досліджують свою сексуальність»[95]. Це «вікове зацікавлення» було практично невіддільне від української літератури впродовж переважної частини її сучасної історії, і, як ми бачили в першій частині цієї книги, письменники-вісімдесятники свідомо вирушали досліджувати досі невідомі (або ж відкинуті) тематичні та стилістичні терени, почасти тікаючи в такий спосіб від обов’язків, накинутих усілякими міфами на тих, хто писав українською мовою. Письменники-вісімдесятники узяли на себе певну соціальну функцію в рамках ейфорійного руху на зламі 80-х і 90-х pp. в Україні — вони були «розпорядниками зміни», які прагнули привнести філософію відкритого дослідження української ідентичності. Вони добивалися можливості вільно подавати різні підходи до українськості, у тому числі версії, що їх вони самі поширювали, вільні від накладених обмежень. Але, загалом, їм було до снаги розірвати ці успадковані зв’язки з суспільством і урядом; свобода від ідеологічної відповідальності, що її українська література здобула в «еру фестивалів», залишила її з істотно обмеженою публічно значущою функцією та мізерною державною підтримкою, щойно ця епоха добігла кінця. Ейфорійна хвиля постмодерної деконструкції, що прокотилася по українській літературі на початку 90-х, залишила на своєму шляху рештки зруйнованих фундаментів, захоплених канонів і розрізнених соціальних структур. Досліджуючи, виховуючи і зосереджуючись на відродженні України і вхоплюючи дух цього часу в мистецтві, українська література невдовзі виявилася дезорієнтованою і полишеною, коли спливло десять років і українське суспільство просунулось у своїй трансформації від централізованого соціалізму до квазідемократичного капіталізму. Тільки-но українська незалежність зміцніла, як соціальна роль українського інтелектуала як символа змін — мешканця театрального помосту і рушія мас — розвіялась мов дим. Функція інтелектуала як «посла на Захід» теж зменшувалась, у міру того, як дедалі більше представників суспільства знайомилися з Заходом. Із страху бути інструментом політичних змін, просуваючи соціальне роз’єднання і відстоюючи творчу свободу і індивідуальність, письменники-вісімдесятники наразі втратили будь-яку політичну вагу. Постмодерністська ідея суперечливої і нестабільної особистості домінує у прозі вісімдесятників; їхнє відкидання ідеї єдиної істини і, своєю чергою, акцент на грі і відмінностях прислужилися переописуванню і нестабільності. У певному сенсі, письменники-вісімдесятники домоглися того, що вони, теоретично, збиралися зробити — тепер уже крихка українська ідентичність була відкрита для різних концепцій і опинилася в стані постійного руху.