Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Тільки-но він встигає підвестись, як зверху по черзі падають: пластикова ванна, яка послужила нам кошем, моя служниця і нарешті оболонка повітряної кулі накриває нас.
Я чую голос Наталі й біжу до неї: хоч я й егоїстка, мені важливо, щоб служниця залишалась дієздатною.
Допомагаючи собі руками, вона вивільнюється від тканини.
У неї скуйовджене волосся та кілька синців, але, видно, тканина сповільнила її падіння. Виявляється, ми всі впали на крону дерева, і куля, і кіш, і ось воно все починає сповзати.
Нам не залишається нічого іншого, як швидко злізти, до того як станеться непоправне.
Наталі вирішує злізти вниз по стовбуру, поки кіш не полетів туди і не потягнув її за собою. Наскільки ми з Піфагором легкі та гнучкі, настільки вона важка й незграбна.
Коли я вже спустилась до середини стовбура, з-під гілля вигулькнули два волохаті вуха й пацюча голова.
На щастя, у цієї істоти не сіра, а руда шерсть і величезний пухнастий хвіст.
Білка.
Здається, вона ніколи не бачила кота, або, принаймні, не бачила кота, який би впав до неї з неба. Вона не здається вороже налаштованою чи наляканою. Я пробую за звичкою подумки привітати її.
Вітаю, білко. Як справи? Здається, ми в тебе вдома. Дуже рада знайомству.
Вона не відповідає, а просто ворушить носом, ніби щось шукає. Спочатку я була схильна присвятити більше часу на встановлення контакту, але, можливо, через стрес від втечі, атаку голубів, падіння і все це нагромадження катастроф я втратила терпець. Ви мене знаєте, коли мені вривається терпець, то я безцеремонна.
Що ж? Я вбиваю її та швиденько з’їдаю.
Білка, хмм… Як описати її вам? Вона має присмак миші й дивовижний післясмак лісового горіха. Нічого спільного з гіркотою пацюка, розумієте? Вона дуже смачна, особливо стегенця.
Піфагор побачив, що я роблю, і теж прийшов посмакувати делікатесом. До нас повертається впевненість у собі: ми не просто переживаємо події, тепер ми знаємо, що можемо їх контролювати і цінувати маленькі радощі.
Після невеликої учти з м'ясця соковитої білки я вирішую спуститися з дерева на розвідку і лізу з гілки на гілку. Піфагор лізе слідом за мною, а за ним Наталі — але вона людина, і не може так спритно, як ми, лазити по деревах. Плачевна картина. Бідолаха летить крізь гілля, задихаючись, падає на землю і стогне від болю.
Тоді підводиться, трохи накульгує і безперестанку бурмоче щось своєю мовою.
Я чую набір звуків: «Трясцяїїматеріащобтебе». Мабуть, мова йде про, як каже Піфагор, «слова для випускання пари».
Люди слабкі. Вони постійно ниють. Хай там як, але їм не дано елегантно перестрибувати з гілки на гілку.
Я вмощуюсь у Наталі на плечі, щоб не втомитись, і покусую їй вухо, щоб вона зрозуміла, що повинна йти швидше, бо нам не можна гаяти часу. Піфагор крутиться в нас під ногами.
Моя служниця як засіб пересування не в найкращій формі після падіння, але не здається. Як казала моя матуся: «Люди не мусять бути ідеальними, аби тільки слухались і працювали».
Мені дуже хочеться поговорити з Наталі, тому, користаючи зі зручного положення, я шепочу їй на вухо:
— Знаєте, служнице, я вас дуже ціную і мрію колись поспілкуватися безпосередньо, без сторонньої допомоги. Думаю, ми з вами разом могли б робити неймовірні речі, які б надихали всіх котів і людей підтримувати діалог і йти до спільної мети. Метою, звичайно, буде передача людських прав котам, щоб ми з вашими знаннями могли повністю перебрати на себе всю владу, не тільки над вами, але й над іншими тваринами.
У відповідь служниця гладить мене, все ще крокуючи вперед та повторюючи лайливі слова, серед яких я чую «Бастет». Як же образливо, коли тебе зовсім не розуміють. Гаразд, не наполягатиму. Ну що ж, коли мені потрібно буде поділитися з нею інформацією, я скористаюся вмінням Піфагора спілкуватися через Третє Око.
Навколо ліс у всіх відтінках зеленого залишив місце і для просторих безкраїх рівнин, укритих рослинністю. Ці поля схожі на монохромний жовтий килим.
Пам’ятаю, Піфагор колись розповідав мені про них, про сільське господарство. Хоча мені здається дивним тримати всю їжу в одному місці. Я, наприклад, надаю перевагу полюванню: хоч результат непевний, зате розминка і адреналін!
Перед нами дорога без кінця-краю, я винюхую запахи інших видів, які могли б стати нашими союзниками в боротьбі проти пацюків. Врешті вловлюю запах плоті невідомої тварини. Якщо білки були такими собі деревними пацюками, то це більше схоже на лісового собаку. Я переказую це Піфагору, він передає інформацію моїй служниці, та повертає на незвичний запах.