Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Точнісіньку аналогію бачимо в роках 1917–57 з тою різницею, що сучасні стенькі зробили великий «прогрес». Напр., Пьотр І конфіскував лише дзвони (робив з них гармати), а сучасні пєтри конфіскують «всьо пад мєтьолку», а храми руйнують чужі, особливо історичні, як, напр., наш Михайлівський монастир, збудований у XII ст. і розбудований гетьманом І. Мазепою; тут до релігійних спонук додалася головна — національна.
Монастирі, що їх засновували москвини в гущавині своїх лісів, силою обставин ставали адміністративними осередками, бо ігумен з братією мусив керувати економічним, а з того і політичним життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала переваги. Монастирі мали свою землю і своїх кріпаків та ремісників, на яких світська влада не поширювалася і не могла брати з них державних податків. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Але державна влада мала збройну силу, і тому московські єрархи вибрали інший шлях, щоб забезпечити свій добробут: вони продали державі незалежність Церкви за ціну добробуту церковних єрархів. Московська Церква визнала беззастережно зверхність держави над Церквою. Пізніше це оформилося і правно. В «Сводє Законов Россійской імперії» написано, що найвища влада в Російскій Православній Церкві належать імператорові (В. Соловьов).
Всі європейські (отже, і Українська) Церкви ніколи не визнавали зверхности держави над Церквою. Навіть були часи, коли Церква була зверхником держави (католицька, кальвінська). Ані одна Церква в світі, крім Московської і Турецької (магометанської), не були ані одного дня під владою держави. Навіть магометанська ось уже 35 років є вільна, незалежна від держави. Лише одна Московська є і донині вірною рабинею і слугою своєї держави; лише одна Московська завжди була і сьогодні є складником державного апарату. Це підтверджують самі москвини (А. Салтиков, Д. Мєрєжковскій, Н. Бєрдяєв, Г. Фєдотав та інші). Напр., письменник І. Аксаков у формі ніби запитання пише: «З прилученням слуг Церкви до слуг держави чи не перетвориться сама Церква на один з органів державної влади?» («Сабраніє сачінєній»). Так було і є. Московські патріярхи та єпископи наказували своїм священикам виказувати поліції тайну сповіді своїх парохіян, отже, навіть патріярхи московські робили блюзнірство — канон Церкви обернули в поліційне знаряддя. Такого злочину супроти своєї Церкви не зробив жодний священик жодної Церкви.
«Московський нарід ніколи не був християнським. Ніколи не був релігійним. Він мав лише форму християнську, але про саме християнство ніколи і не думав. Тому–то він так легко кидав свою «релігійність» і записувався до безбожників — большевиків. Кидав без ніякої надуми чи сумніву. Спочатку совєтська влада нищила Церкву, але потім змінила тактику, плануючи використати Московську Церкву для своїх політичних цілей» (скорочено за З. Гіппіус. «Царство сатани»). З. Гіппіус писала це в 1919 році. Тепер ми є свідками того, що Московська Церква активно й охоче помагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення москвинами ще вільних народів.
Патріярх Алєксєй у своєму «посланії» з приводу смерти І. Сталіна пише: «Відійшла велика сила моральна. Його славні діла будуть жити вічно». Моральні діла! Найпідлішого ката мільйонів невинних, в тому числі і священиків, найзапеклішого ворога Церкви і віри в Бога! Був примушений терором? А де ж християнське вмерти за віру, за Правду Христову? А це ж сам голова Церкви. Наші прості козаки тисячами віддавали своє життя «За віру християнську!». Зрештою, ось ніким не примушений голос. Архиєпископ Веніямін в промові, що її виголосив в Парижі 17.ІX.1945 року, каже: «Я вважаю совєтську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто піддержує совєтську владу». Чи падав так низько єрарх якоїсь Церкви?
Чи оті численні слуги Божі: Алєксєї, Іоакими, Фьодори, Вєніяміни, Побєдоносцєви збожеволіли, чи перейшли до слуг сатани? Ні! Ані збожеволіли, ані не переходили, бо ніколи слугами Божими не були, а були слугами сатани від часів зародження московського народу (пригадайте свідчення Геродота) по нинішній день. Боротися за будь–яку ідею, напр., ідею незалежности Церкви, можуть лише ті люди, що виховані на високих ідеалах та ідеях. На яких ідеях виховувалися московські єпископи та священики — показують такі факти.
«В Московській Духовній Академії існувала, заснована за зразком Петрової, «всєпьянєйшая, всєшутєйшая ієрархія», яка щороку в перший день жовтня, на храмове свято академічної церкви, влаштовувала п’яну, блюзнірську оргію, з блюзнірськими «богослужениями» і всією Петровою порнографією. Це робилося в мурах Троїцько–Сергієвської лаври, і про це знав ректор і все начальство» (Г. Ващенко). Подібне діялося і по духовних семінаріях (див.: А. Помяловскій. «Очєркі бурси»).