Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
На щастя Европи, химерна історична доля та релігійна толеранція татар урятували Европу від тогочасного «большевизму» — ісляму. Татари могли навернути москвинів на іслям дуже легко, бо примітивний, фанатичний, догматичний іслям якнайліпше відповідав усій духовості примітивного, дикого, забобонного і жорстокого Москвина. Були б татари це зробили, була б європейська цивілізація поділила долю колись культурної Малої Азії та Єгипту; були б загинули не лише славна Александрійська бібліотека та прекрасні античні храми Малої Азії (від арабів), але були б загинули всі бібліотеки та храми Европи від москвинів. Проте магометанська Московщина була б остаточно більш бажаною для України, ніж ніби християнська (та й ще православна), бо ми були б уникли найголовнішої причини поневолення москвинами України — стоклятого москвофільства. «Боронь мене, Боже, від приятелів, а з ворогами я якось дам собі раду». Дали б ми собі раду і з магометанською Московщиною. І мабуть, легше і скорше.
Погляньмо на московське «християнство», даючи перше слово самим москвинам. Московський історик В. Ключєвскій пише в своїм «Курсі рускай історіі» (вільний переклад): «Мітологія фінів (предків москвинів. — П. Ш.) не дійшла до антропоморфізму. Сили і предмети природи вони мали не за символи чи вияви божества, але за саме божество; І звідси примітивний фетишизм. В московських переказах про життя їхніх святих можна зустріти сліди обожання — прикриті християнською формою — дерева, каменя тощо («В лєсє раділса — пню малілса», — записав етнограф В. Даль. — П. Ш.). Поганство і християнство змішалися цілком і мирно в Московщині. Фінські поганські боги, одержавши християнське ім’я «бєси», знайшли собі місце в московському християнському культі, змосковщилися і стали рідними також і москвинам. Таким чином, і для тої мішанини фіно–слов’ян християнство і поганство були не двома протилежними вірами, але, навпаки, були двома взаємнодоповнюючими частинами одної релігії; кожна частина діяла в своїй сфері: одна в небесній, а друга в підземній… Аж до 1917 року можна було зустріти цілі села, що молилися поганським богам перед християнською іконою. Прийняття християнства не стало для них виходом з тьми до світла, не стало переходом від лжі до істини, але — мовляв — перенесенням з–під влади богів нижчих під владу богів вищих, бо старі фінські боги не касувалися і визнавалися надалі, лише їм надавалося нижчої ранги (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).
Відомий московський антрополог В. Даль пише про такі релігійні погляди москвинів. Під час молитви пояс спускають нижче пупа, ноги не розставляють, щоб чорт не проскочив. «Чай, кава, картопля, тютюн викляті на Вселенських Соборах (але горілка — ні). Дар Божий гріх колоти (їсти виделкою). Гріх їздити возом, що мав дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державна печатка на вазі та тягарцях — печатка антихриста, щеплення від віспи — запродаж дияволові. Статистика населення робиться, щоб на тому світі платили податки дияволові. «Який бог, така і йому свічка», «Ґадітса — малітса, не ґадітса — ґаршкі накривать!» (про ікони).
На церковній дзвіниці ставили поганського боввана (в церкві не ставили. — П. Ш.). Попові і місцевій поліції давали добрі хабарі, щоб вони не перешкоджали приносити жертви поганським богам (різали чорного півня з відповідним ритуалом) та молитися в поганських капищах, захованих у лісі» (В. Даль). Кілька таких капищ знайдено в Московщині в 1931 р.
Москвини мали секту «діромолів». Ті сектанти свердлили в стіні хати дірку і крізь неї кричали: «Ізба мая, дира мая, спасі мєня» (В. Соловйов).
Т. Шевченко в свому «Щоденнику» каже: «Благочестиві уральці, а особливо уралки не «розкольникові» (старовірові. — П. Ш.) води напитись не дадуть. Найліпше удавати на Уралі попа–розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється перед тобою все, включно із «свальним» гріхом. Мати одиначку дочку запропонує святому страдникові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше від поган!»
Історик Н. Костомаров пише: «При московських церквах були організовані «братчіни» для спільного святкування церковних свят. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть вбивали. Весь час від Різдва до Водохреща пиячили безперестанку і билися. Жінки додержували кроку чоловікам. Священики пиячили і билися не гірше за свою паству. П’яні були і жебраки, сліпці, каліки. На вулицях валялися десятки і сотки п’яних, що часто замерзали на смерть» (Н. Костомаров. «Собраніє сочінєній», т. XIX).