Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
В протилежність московським, українські князі не припиняли боротьби з татарами аж до кінця татарщини. В цій боротьбі загинули українські королі Лев II, Андрій І. їхній дід король Данило пробував (безуспішно) створити європейську коаліцію проти татар. Золота Орда зі своєю столицею Сараєм на Волзі контролювала волзький торговий шлях до багатого півдня. Вже одна ця обставина владно диктувала москвинам бути в якомога найліпших, приятельських стосунках з татарською владою і татарами взагалі. Справді, в Сараї жили стало сотки московських купців, вельмож і навіть там стало жив московський єпископ. Багато з них були безпосередньо на службі в татарському уряді й у війську. Чужинці, що відвідували сарай (Рубрук, Роґер, Волф) пишуть, що москвини масово служили в татарській армії. Як близько перемішалися москвини з татарами, натякає послання московського митрополита Феосґена, в якому він наказував коритися верховній владі (а вона була татарська). Він не каже, якій владі — татарській чи московській, вважаючи, і цілком слушно, що влада була єдина — спільна татарсько–московська в єдиній спільній татарсько–московській державі.
Московська Церква (с. т. патріярхи, єпископи, народ) так ненавиділи католиків, що навіть пересвячували речі чи харчі, привезені з католицьких країв, а навіть православних українців карали за «латінскає вліяніє» (напр., за плоскорізьби чи статуї Христа, Богоматері, святих), бо то було, на їх думку, страшний гріх. Татари були магометани. Московська Церква молилася за татарських ханів і це не вважала гріхом. Точна аналогія в СССР: там Московська Церква молиться і благословляє савєтську безбожницьку владу.
Офіційно Московщина в складі Татарської держави мала становище федеративне, тому і називалася офіційно «Рускій улус». Жодна частина України не входила до складу «Рускаго улуса», і ніколи не було українського улусу (під будь–якою назвою); і тут була лише татарська окупація. Московські історики називають цю добровільну федерацію Московщини з Татарською Ордою «іґом» (ярмом) і намагаються доказати, що москвини збройною боротьбою скинули те ярмо. А це звичайна московська брехня. Та їхня (московська) збройна боротьба проти татар була нічим іншим, лише участю у внутрішній боротьбі між окремими ханами за владу. Москвини завжди збройно помагали тому ханові, який мав найбільше виглядів на перемогу. І лише тоді, коли Золота Орда вже розпалася, лише тоді москвини перебрали зверхню владу в татарсько–московській федерації. Кажемо перебрали, а не скинули її, с. т. татари і надалі лишилися на своїх адміністративних постах, поволі омосковлюючись мовно і релігійно, стаючи типовими москвинами. «Не відлученням від Золотої Орди, не скиненням татарського ярма, але цілком свідомим перебранням спадку та ідей татар стала Московщина великою потугою» (М. Правдін. «Наслєдіє Чінґіс–хана). Тому–то москвини і не мають державного свята «звільнення з татарського ярма». Вони взагалі не мають «свята незалежности». Всі європейські і американські народи мають своє свято незалежности, бо боролися за свою свободу, вибороли її і, щоб нащадки не забули тої боротьби, встановили те свято. Москвини такого свята не мають донині. 7–го Жовтня вони святкують не звільнення від деспотичної (царської) влади, не перемогу ідей свободи, але святкують перемогу влади (пролетарської) — ще більш деспотичної за скинену.
Варязька династія Рюриковичів зустріла в Україні вже готову, освячену тисячолітньою традицією державну систему та адміністративний апарат. В тій системі великим політичним чинником було віче — парламент у сучасному розумінні. Віче було настільки великим чинником, що часом скидало князів і наставляло нових. Рюриковичі, хоч і не звикли в своїй батьківщині до обмеження королівської влади, все ж мусили в Україні визнати права віча, бо ж не мали сили не визнати.