Улюблена пісня космополіта

— В усьому цьому мене тішить лише одне, — сказав він пониклим голосом. — На цей шабаш не прийшов генерал Казмо!

— Так, — подумав я. — А генерала й справді не було. Ну що ж, майбутній президент повинний берегти свою репутацію і не відвідувати сумнівних свят…

Наступного ранку в місті добряче тхнуло гаром.

Цей запах просто ввірвався у наш номер, щойно я розчинив вікно. Дивно, що Айвен не прокинувся. Будь я на його місці, я б миттю підскочив, подумавши, що в готелі пожежа.

Та мій сусід неголосно сопів, уткнувшись у подушку.

— У принципі, йому це не страшне, — подумав я, згадавши про новенький протигаз.

Уже виходячи з номера, я мало був не впав, спіткнувшись об два посилочних ящики, залишених листоношею під нашими дверима.

Добре все таки маги родичів, які піклуються про тебе, щось присилають, пишуть листи…

Місто ще спало — я навіть не знаю, чому я прокинувся так рано того ранку.

Було так тихо, що я засоромився звуку своїх кроків, який лунко розносився вулицею, і старався ступати м’якіше.

Вже вивченою вуличкою, що вела вниз, я йшов до набережної.

Сонце тільки-тільки почало опускати свої промені з дахів будинків на вікна других і третіх поверхів — тепер там, напевно, починали прокидатися люди.

А набережна була безлюдна, і море, намагаючись не шуміти, плюскалося поряд із піщаним берегом.

Сонце важчало і велично підіймалося над обрієм, і мені здалося, що я бачу, як воно підіймається. Я навіть трохи повів головою вгору через якусь хвилину — неначе проводжав поглядом світило, що прагнуло посісти своє царське місце на небесному троні.

На обрії виднілася малесенька цятка якогось рибальського баркасу. Шкода, не мав я ні підзорної труби, ні бінокля. А так хотілося наблизити до себе цей баркас і подивитись на рибалок, на їхній вилов.

Баркас відходив праворуч, вздовж лінії горизонту, і цятка його поступово розчинялася в цій лінії. Я повернувся спиною до моря і подивився на гору — вона вся була в сонячному світлі, і зелень дерев своєю яскравістю осліпляла мене.

І знову прийшли думки про гімн, а з ними — і думки про людину, для якої і про яку цей гімн має бути написаний. І думки ці не були мені приємні. Але, терпляче замислившись, я знову шукав слова, а слова немов уникали мене. І було тихо навколо, і в місті, і над містом. А потім, буквально через кілька хвилин, дивний звук перекреслив тишу, озвавшись у мене за спиною. І я, наляканий, різко обернувшись, побачив чоловіка років сорока у чорному робочому комбінезоні з мітлою в руках. Мітла ритмічно шурхотіла по асфальту набережної, а чоловік, на мить спинивши на мені свій, як мені здалося, сумний погляд, сам не спинився і продовжував рухатися уздовж набережної.

Я ще довго дивився йому вслід, а сонце тим часом піднімалося, і місто, прокидаючись, шуміло взуттям героїв, що поспішали до сніданку. Обрій був чистий. Мені теж захотілося попоїсти, і я покинув набережну.

У кафе мені пощастило — я сів за один столик із Вацлавом. Власне, ми були одними із перших відвідувачів і тому могли розраховувати на найсвіжішу їжу.