Via Combusta, або Випалений шлях

17

Мені снився неймовірно гарний захід сонця в горах. І небесний Воїн на коні, що мчав серед гір та переплигував через ущелини. Вершник робився дедалі більшим, і його кінь уже майже не торкався землі, а летів серед хмар, розмальованих у бузкові та багряні барви заходу. У Воїна в руках сяйнув срібний лук, він спритно витягнув із сагайдака за спиною золоту стрілу, напнув тятиву і вистрілив. Від його пострілу затрусилася земля, а Воїн з усмішкою на вустах, що трохи нагадувала посмішку Тарапати, продовжував витягувати з-за спини стріли та цілитися поперед себе в невідому для мене ціль.

Я прокинувся від удару грому. Майже одразу сяйнула за вікнами блискавка. Здавалося, що гігантський небесний Воїн цілився просто в наш загублений серед гір орден. Блискавки блідим мертвенним світлом раз по раз осявали ряди ліжок нашої спальні. На секунду ці рівненькі рядочки мені здалися схожими на гігантську мікросхему в ще більшому комп’ютері. Вітер за вікнами скаженів. На ліжках поряд теж заворушилися хлопці. Потім іще раз загуркотіло, і в спальні вимкнулося чергове освітлення і погасли вогники датчиків. За вікнами теж настала повна темрява, що тільки інколи розтиналася спалахами блискавки. В коридорі почулися швидкі кроки чергових педагогів, і за хвилину на стінці біля входу вже знову блимали зелені та червоні вогники. «Мабуть, увімкнули резервне живлення», — ворухнулася лінива думка, і я знову провалився в сон.