Via Combusta, або Випалений шлях

У Модеста була манера на кожному уроці влаштовувати показові розправи над кимсь із учнів. Часто-густо він вибирав мене для демонстрації своїх багатогранних можливостей. Титанік Мислі був абсолютно, патологічно безжальним.

Коли я дивився на його незворушну жовтувату пику, мені здавалося, що я розумію сутність вампіризму. Модесту потрібні були наш страх та безсилля — він ними підживлювався.

— Кожен повинен знати своє місце. Підкорюйте слабкішого і підкорюйтеся сильнішому, — любив повторювати він.

Здавалося, всіх влаштовувала така логіка. Та я не збирався підкорюватися і не мав наміру підгодовувати Модеста своїм безсиллям, виказуючи свою слабкість. Тому я терпів біль до темряви в очах, до нудоти, і згодом, слухаючи свої відчуття, навпомацки віднайшов у собі спосіб ставити захист від більшості його атак.

Я покінчив із пустопорожніми фантазіями і почав себе загартовувати. Завдячуючи Миші, я давно вже розрізняв персонал і вчителів за нашивками, одразу орієнтуючись, хто з них на що здатен. А щоб краще зрозуміти свою здатність до спротиву, я декілька разів навмисно наривався на непокору різним педагогам. Як правило, всі вони істерично натискали на кнопку портативного прибору, що діяв на наш чип. Таких, як Модест чи Зарнік, що мали власні сили, було мало. Я навчився вирізняти біль від чипу і терпіти його. У зрівнянні з примочками Модеста він не був таким уже й страшним.

Ще я просік систему перепусток, що дозволяли переміщатися із корпуса в корпус. Здебільшого вони залежали від інформації на чипах. Звісно, були деякі проколи в системі, наприклад, як той вентиляційний лаз, що його торік знайшов Шуля.