Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Вийти зі строю!
Шуля вийшов, Модест узяв його за плече, підвів до нас і поставив посередині. Потім оголосив:
— На цьому занятті я перевірю ваш рівень бойової підготовки. Ви по черзі будете демонструвати на цьому об’єкті свої навички.
Шуля зблід. Я відчув у грудях лунку порожнечу.
— Першим продемонструє свої здібності номер один-сто-тридцять, — провадив Титанік Мислі і хижо посміхнувся.
Я не поворухнувся. Порожнеча в мені розросталася.
— Номер один-сто-тридцять, вийти зі строю! — прокаркав Модест.
Я зробив крок уперед. І перемагаючи нудоту, яка підступила до горла, подивився просто в сталеві очі Модеста. Язик зробився важким та неповоротким, і я насилу вимовив:
— Я цього не робитиму!
— Не робитимеш? Гаразд… — скривив у саркастичній посмішці рот Модест, відчувши мою розгубленість.
Він перевів погляд на Чаплю, що стояв неподалік:
— Тоді ти!
Чапля з готовністю вийшов. Шуля був фізично дужчим, кремезнішим за довгоносика, і якби то був звичайний бій, він би без проблем із ним упорався. Та це був незвичайний бій, і я чудово усвідомлював, що в Шулі зараз немає жодного шансу захиститися від удару. Сірий єхидно глянув на мене і за мить атакував Шулю. Той похитнувся, але встояв на ногах, тільки втер рукою кров, що почала юшитися з носу. Модест із хижим блиском в очах хіба що не облизнувся від задоволення.
Вдруге атакувати Сірий не встиг, бо я зробив йому підсічку, і він звалився у багнюку під дружний регіт «елітного» підрозділу. Я став перед Шулею, затуливши його спиною.
Титанік Мислі на це вишкірився і процідив:
— Стань у стрій і не заважай!
Удар Модеста пройшов крізь мене, неначе я був безтілесним, і відкинув Шулю на два метри, після чого той не встояв і впав.
— Раджу виконувати накази, — прошипів мені ще раз Модест, — якщо хочеш бачити його живим…
За цими словами він знову, оминаючи мене, атакував мого друга. Шуля скрутився у грязюці й завив від болю.
Лють гарячою темною хвилею накотила на мене. Серце застукотіло по ребрах із подвійною швидкістю.
Потім несподівано дах зірвало, і він полетів далеко-далеко. Тіло стало легким. Мені стало цілком по барабану, що буде далі. Я перетворився на суцільну ненависть — пекучу, чорну, стихійну. Це не я керував нею, це вона мене вела назустріч Модесту. Струмені енергії неконтрольовано вихоплювалися з моїх рук вогняною лавою. Я хотів тільки одного — знищити цю мерзоту, спалити його неживе механічне нутро. Модест несподівано позадкував. Я йшов на нього — він відступав. Я випалив його захист і пожбурив вогняною кулею йому в пику. Модест похитнувся, потім випростався й атакував у відповідь. Я ухилився. А він не встигав захищатися — моя швидкість перевищувала його. Від третього удару Модест не втримався на ногах і впав. Боковим зором я помітив, як до нас біжать Жердина з черговим педагогом. Я розвернувся і шварконув вогняним струменем у них. Педагог завалився одразу, а Жердина гарячково витягнув прилад, та не встиг натиснути, бо я вибив його у нього з рук. Через секунду я нейтралізував і Жердину. Ряди учнів змішалися. Шулині однокашники почали «контактно» бити пики «елітному» підрозділу.
Руки й ноги в мене ще трусилися, коли я підбіг до Шулі.
— Вставай! Треба тікати… Я знаю як…
— Нога, — прошепотів він, — не рухається.
— Пусте, хапайся мені за плечі
Я потягнув його крізь юрбу. Назад дороги не було — за атаку на вчителів учнів карали на смерть.
18
Тарапата, уздрівши нас на порозі, витягнув мармизу.
— А, — він указав головою на брудного Шулю, — що з ним?
— Надворі грязюка, — коротко пояснив я і всадовив Шулю на стілець.
— А-а… — протягнув Тарапата.
— Слухай, нíколи пояснювати… Мені негайно треба, щоб ти відключив наші чипи.
Мармиза у Тарапати ще більш витягнулася:
— В мене роботи після вчорашньої грози по самі яйця. Нíколи мені гратися…
— А хто грається? — я глянув йому в очі.— Я тільки-но напав на Модеста, і часу в нас… хвилин десять, поки він очухається…
— Ти? На Модеста? — очі у програмера зробилися круглі, як його окуляри, і він із повагою протягнув: — Ну ти даєш…
— Ну що, може, скажеш, що боїшся Зарніка і щоб ми забиралися до біса? — зле кинув я.
— Ну… я б міг… тобі допомогти… — завагався Тарапата.
— Міг би?! Давай швидше вирішуй! Часу немає. Бо я тобі тут усю апаратуру потрощу! — гаркнув я, мене ще добряче колотило від недавньої бійки.