Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Ла-ва-ва-ра-ра-йа-йа-га-га-ум-га-ум-га-ум!
І між його руками раптом спалахнула дугою райдуга.
Ми були в захваті. Він кинув звичне:
— Тренуйтеся! — і, згасивши веселку, заплющив очі.
Ми всі намагалися повторити за ним його вправу. Кожен бурмотів те, що встиг запам’ятати. А хто вже й не бурмотів, а вигукував. І коли здійнявся неймовірний галас, Дама розплющив очі й голосно сказав:
— Тренуватися можна і тихо! Від того, що ви кричите, сили не додасться!
Наступні дні ми почали впрівати мовчки.
Але до кінця навчання ніхто так і не спромігся утворити райдугу. Хоча всі ми легко навчилися створювати райдужні кульки, бачити навколо тіл людей прозоре мінливе марево, яке в теорії у Сигізмунди мало назву «аура», та багато чого ще…
Взагалі Дама мене нічим не вирізняв. І ніколи не хвалив. Тому поступово я розчарувався у своїй честолюбній ідеї, що вчитель лишився заради мене.
А наприкінці серпня Дама зник точнісінько так само раптово, як і з’явився. Та перед тим він уперше й востаннє раз звернувся до мене особисто:
— Чорним вогнем не отруї себе… — зашепотів мені на вухо, — коли лава відчаю захлисне тебе…
Я здивовано подивився в його воронячі очі, а він посміхнувся загадково і додав:
— Але не бійся! Бо що в тобі є, окрім тебе?
Я відчув, що за його словами ховається якась важлива для мене таємниця. Таємниця, яку він знає, а я — ніяк неспроможний розгадати.
— Що ви… знаєте про мене? — миттю запитав я.
Він не відповів. Лишень підбадьорливо торкнувся мого плеча і проказав:
— Коли побачиш на небі дивні спалахи, згадай про мене…
Широкий рукав його одежини на мить відсунувся, і я побачив на тому місці, що завжди було схованим, татуювання — маленьку трипелюсткову лілію. Він швидким порухом руки затулив її і мовчки відійшов від мене. Але у мене лишилося враження, що він показав її навмисно.
14
Прийшла осінь, і колесо закрутилося знову. Перше вересня. Зарнік із полум’яною промовою про свої улюблені камінці… Заняття в задушливих аудиторіях. Вже ніхто не водив нас зустрічати «час чарів». І тільки перетікаючи разом із сірою масою учнів із корпуса в корпус, я іноді ловив себе на тому, що за звичкою задивляюсь на останні промені призахідного сонця.
Довгоносик і далі робив мені капості. Але потай. То підсуне мені надгризене яблуко в тумбочку перед перевіркою, то пройдеться брудними ногами по моєму ліжку (й охота йому так високо лізти?), то шнурками зав’яже між собою мої черевики. Одного разу я таки засік його за цим і добряче натовк йому пику. Він на деякий час угамувався.
Потім мені почала надокучати Миша. Раз у раз я ловив на собі її дивний замріяний погляд.
А одного разу ми зіткнулися з нею у їдальні біля вмивальників. Миша підійшла і стала поряд. Подивилася у дзеркало і пригладила рукою свої миршаві біляві кіски. А потім безцеремонно витріщилася на мене.
— Ти щось хотіла? — я обернув до неї голову, продовжуючи намилювати руки.
— Тобі ніхто не казав, що ти вродливий? — несподівано сказала Миша і знову пригладила волосся.
— Чого? — я здивовано вилупився на неї і відклав мило.
— Ну, — вона опустила очі,— я б хотіла з тобою… дружити…
— Ну й дружи… — байдуже відповів я, ополоснув руки і закрутив кран.
— Ні…— підозріло хрипло повела далі Миша, — не так просто дружити…
— Ти що, Мишо, блекоти об’їлася? — я здивовано глипнув на неї і ввімкнув сушильню для рук, яка радісно загула.
— Мене звати Лариса! — з притиском, доволі голосно поправила мене Миша і почервоніла.
— Слухай, відчепися, а? — щось я не зовсім доганяв її натяки, і це почало мене дратувати.
— Невже ти зовсім нічого не розумієш?.. — Миша звела на мене очі, і її обличчя почало вкриватися буряковими плямами.
— Та відв’янь ти від мене, дурепо! — не витримав я, з усього маху стукнувши по кнопці сушильні, щоб вимкнути.
— Сам ти дурень! — гаркнула у відповідь Миша. Вона остаточно почервоніла, як маків цвіт, і, з ненавистю зиркнувши на мене, крутнулася на підборах і швидко побігла геть.
От тобі й маєш! Я здивовано провів її поглядом. Здається, я необачно нажив собі ще одного недруга…
А так загалом мене ніхто особливо не діставав…
Та одного дня Жердина нас привів у спортзал для нових занять, що мали принадну назву «воєнна підготовка з бойових мистецтв».
Посеред залу, заклавши руки за спину, повільно проходжувався мій давній знайомий Титанік Мислі у сірому, схожому на спортивне кімоно костюмі. Якщо й могла мені доля підсунути ще якусь мерзотність, то вона це зробила.